У Зимовому палаці відбувалися й радісніші для офіцерів-кавалергардів події. Нас запрошували на різні урочисті заходи, великі прийняття і так звані концертні бали, а також на великі бали з вечерею, які щороку справляло імператорське подружжя для тисяч гостей. Раз на рік імператриця Марія Феодорівна, командувачка полку, приймала весь офіцерський корпус у присутності свого чоловіка — імператора Олександра ІІІ. Імператрицю, яка була донькою данського короля Крістіана ІХ і завжди дуже цікавилася Фінляндією, ми, фіни, називали її північним дівочим прізвищем — Даґмар. Коли у 1920-х роках, мандруючи Центральною Європою, я проїздив через Данію, де Її Величність мешкала на схилі віку, я дістав нагоду засвідчити свою пошану колишньому високопоставленому командирові.
Будучи завзятим прихильником кінного спорту, я часто брав участь у перегонах із перешкодами, організованих у зимові місяці в великому, власне кажучи, призначеному для огляду цілого полку Михайлівському манежі. На ці concours hippiques приходила зацікавлена елегантна публіка, часто й особи імператорського дому. Знаменними були також організовані офіцерами-кавалергардами традиційні кінні каруселі, що їх вшановувала своєю присутністю імператриця.
Коли мій друг, князь Білосельський-Білозерський, який у Франції захопився кінним поло, створив клуб поло на Крестовському острові в гирлі Неви, я теж почав присвячувати дозвілля цьому цікавому виду спорту. Острів і побудований на ньому палац роботи Растреллі належали батькові князя, генералу; він надав клубу гарну ділянку зеленої луки, на якій було зведено клубний будинок. Незабаром на цьому ідилічному полі для поло, захищеному від повеней трав’янистим валом, полюбили збиратися офіцери й дипломати з дамами. Інколи там можна було побачити верхи міністра фінансів Вітте, одного з перших людей держави.
Улітку та восени офіцери гвардійської кавалерії влаштовували на околицях Петербурга парфорсне полювання на оленя під керівництвом доїжджачого-англійця. Собак, що належали мисливському клубові офіцерів-кінногвардійців, використовували наприкінці осені й на великих полюваннях офіцерського кавалерійського училища у Віленській губернії.
У гостинному й веселому Петербурзі було легко знаходити товариство й друзів. Між офіцерськими родинами налагодилося жваве спілкування, і молодий офіцер елітного полку невдовзі мав повністю розписані пообіддя й вечори. Вставали ми рано, лягали пізно й незабаром зрозуміли, що подрімати перед пізнім обідом краще, ніж кілька годин поспати вночі. Можливості в столиці були, одно слово, безмежними і для того, хто хотів навчатися, і для того, кому кортіло порозважатися. У період економічного піднесення 1890-х років світське життя й захоплення красними мистецтвами переживали ренесанс. Шанувальник музики й театру міг почути й побачити в Петербурзі найкращих світових артистів, не кажучи вже про славетний російський балет із незрівнянними балеринами й танцівниками. Столиця підтримувала постійну діяльність французького театру, а одна італійська оперна трупа давала регулярні гастрольні вистави.
Незабутнє враження на чужоземця справило відзначення Великодня, найбільшого свята глибоко релігійного російського народу. Семитижневий піст завершувався опівнічною богослужбою, яка починалася звісткою про воскресіння Христа. Парафіяни йшли хресною ходою із запаленими восковими свічками, обіймалися й тричі цілувалися в щоку за російським звичаєм і приносили святити традиційні великодні страви — паски[1] і яйця. Потім починалася відправа. У церкві співали чудові чоловічі й хлопчачі хори. З російськими басами не може зрівнятися ніщо чуте мною деінде. Офіцери й чиновники були парадно вбрані, світські жінки вдягалися у пишні шати — всі від верхів до низів ходили в найліпшому.
Великдень був також часом гойності: щедра російська натура розкривалася вповні, і кожен, починаючи від царя, підносив подарунки ближнім у міру своїх коштів і змоги. Традиційно цього дня нагороджували орденами та відзнаками і призначали на посади. У великих містах панувала дивовижна кипуча атмосфера. Всі вікна світилися, місто було на ногах, люди ходили по друзях та знайомих. Вулицями мчало багато елегантних екіпажів із парним запрягом, а біля дверей належних знаті приватних палаців стояли святково вбрані лакеї з ціпками. Цілий тиждень зі столів не зникали наїдки, гостей приймали в їдальні, пригощали всім найкращим, і весь час дзвонили церковні дзвони.
Що стосується мого тогочасного особистого життя, слід зазначити, що 1892 року я одружився з панною Анастасією Араповою. Її батьком був покійний генерал-майор Почту Його Величності Микола Арапов, теж колишній кавалергард.