1894 року помер могутній імператор Олександр ІІІ, а півтора року по тому, наприкінці травня 1896-го, відбулося урочисте коронування Миколи ІІ та імператриці Олександри Феодорівни в Москві, куди було на цілий місяць відряджено й кавалергардський полк.
За кілька днів до коронування монарше подружжя прибуло до Кремля з Петровського палацу, розташованого за межами міста. Їх приїзд був розкішним видовищем. Перед царем і його пишним почтом їхав перший кавалергардський ескадрон, у якому перебував і я — виконувач обов’язків командира першої чоти. Дві імператриці їхали у своїх пишних святкових каретах, запряжених вісімками коней, а за ними прямував почет із двадцяти карет, запряжених шістками й четвериками. На балконах уздовж вулиць юрмилася на сонці святково вбрана публіка. Усе було несказанно мальовниче і грандіозне.
Те саме можна сказати й про коронування. Це була найутомливіша церемонія, в якій мені доводилося брати участь. Так випало, що я став одним із чотирьох обраних офіцерів-кавалергардів, які разом із найвищими сановниками утворювали шпалери вздовж широких сходів Успенського собору, які вели від вівтаря до тронів на помості. Повітря було задушливим від ладану. Ми нерухомо стояли з важкими палашами й «голубами» від 9-ї години ранку до пів на другу дня, а тоді коронування скінчилося, і процесія вирушила до імператорського палацу. Його Величність у короні й підбитій горностаєм коронаційній мантії з золотої парчі йшов під балдахіном, який несли генерал-ад’ютанти, а перед і за ним крокували попарно оті четверо кавалергардів, досі з палашами наголо.
У важкому коронувальному вбранні імператор з імператрицею мусили ще сісти до традиційної трапези, яку мені вдалося побачити мигцем. У гарній залі, що називалася Грановитою палатою, було на узвишші накрито стіл для імператорського подружжя й імператриці-вдови. Їх обслуговували найвищі придворні сановники, здебільшого вже літні люди. Тремтливими руками вони підносили їжу й напої на імператорський стіл, обабіч якого стояли в почесній варті офіцери-кавалергарди з оголеними палашами. Із зали всі мусили виходити задки — а це було нелегко на слизькому паркеті. Це один із нечисленних заходів — можливо, єдиний, — на якому отим високим придворним доводилося виконувати свої офіційні функції. Застільну музику виконували всесвітньовідомі музиканти.
Однак урочиста коронація мала моторошне продовження. Через два дні в кавалергардському полку було оголошено тривогу, і він мав щодуху скакати майже через усю Москву на Брестський залізничний вокзал, розташований на західному краю міста. Ледве встигнувши виконати наказ і вишикувавшись на змилених конях після тривалого чвалу, ми побачили царя з царицею, блідих і серйозних, які проїхали повз нас у супроводі карет із імператорським почтом, повертаючись тією самою дорогою, якою прямувала була казково пишна коронувальна процесія. У чому річ, ми ще не знали, але, судячи з приголомшених облич безмовної публіки, скоїлося щось катастрофічне.
Усе стало зрозуміло, коли позаду проїхала вервечка відкритих возів. З-під брезенту безживно звисали руки і ноги. Там лежали жертви жахливого нещастя, що сталося на Ходинському полі поблизу навчального плацу. Натовп кинувся був до яток, де роздавали прохолодні напої та маленькі сувеніри, раптом виникла паніка, в тисняві люди падали в прикриті дошками шанці, і їх затоптували на смерть. Казали, загинуло близько двох тисяч людей.
Ця катастрофа виявилася лихим передвістям для царювання Миколи ІІ. Її порівнювали з феєрверком, влаштованим з нагоди одруження майбутнього Людовика XVІ й Марії-Антуанетти, який теж призвів до численних людських жертв.
Коли командира кавалергардського полку генерала фон Ґрюневальдта було 1901 року призначено шталмейстером Двору, він запропонував мені цікаву посаду в імператорській придворній стаєнній частині. Попри те, що я чудово почувався в кавалергардії, я не міг встояти перед спокусою на якийсь час присвятити себе улюбленому захопленню, коням, — а в придворних стайнях їх було більше тисячі, та ще великий штат! До того ж для молодого офіцера з невеличким заробітком полковницька платня і безкоштовне помешкання в одному з найпишніших кварталів столиці теж щось важили.
На моє позитивне рішення вплинула й додаткова вигода, яку давала ця посада: для купівлі коней часто доводилося далеко їздити — бувало, й за межі країни. Завдяки цим повчальним і цікавим відрядженням я відвідав Німеччину, Австро-Угорщину, Францію, Бельгію та Англію. До речі, з одного з угорських розплідників, де я побував, мій брат Юган імпортував коней у заснований ним шведський розплідник — захоплення кіньми було, вочевидь, у нас у крові.