Під час однієї з поїздок до Німеччини я дістав першу серйозну травму. У Потсдамі під час відвідин імператорських стаєнь на запрошення шталмейстера прусського двору графа фон Веделя один ремонтний кінь, призначений персонально для монарха, хвицонув мені в коліно. Імператорський лейб-медик професор Берґман скрушно хитав головою. Чашечка розкололася на п’ять частин, і коліно вже не згинатиметься, «…але, — втішив він мене, — хоча вам буде важко очолювати ескадрон, ви цілком зможете командувати полком, і ніщо не заважає вам стати видатним генералом!». Далі я мусив бездіяльно пролежати два місяці, однак завдяки масажам і фізичним вправам коліно поступово загоїлося, хоча стало відтоді слабшим. Хто має справу з кіньми, не може уникнути таких прикростей, але з тих тринадцятьох разів, коли я ламав собі якусь кістку, це була найсерйозніша травма.
За кілька днів до повернення в Петербург я дістав запрошення пообідати за імператорським столом. Було страшнувато, що через негнучке коліно я послизнуся на натертому до блиску паркеті, але разом із тим цікаво потрапити на обід до палацу. Велика ласкавість, виявлена імператором Вільгельмом ІІ навіть до такого молодого офіцера, як я, у поєднанні з його жвавим темпераментом справили неабияке враження. Його дружина теж ушанувала трапезу своєю присутністю: якраз перед тим, як відчинилися двері обідньої зали, увійшла імператриця, перед якою крокувала обер-гофмейстриня в довгій чорній вуалі відповідно до двірського церемоніалу. Імператор жваво розмовляв, що, втім, не заважало йому швидко їсти, і щойно він закінчував із якоюсь стравою, тарілки забирали й у решти.
Утім, я не мав наміру відмовлятися від військової кар’єри. 1903 року, невдовзі по тому, як мені надали звання ротмістра, я подав клопотання про повернення до армії. Кавалергардський полк навряд чи вже міг дати мені щось нове, тому я попрохав перевести мене до петербурзької офіцерської кавалерійської школи, де став командиром так званого взірцевого ескадрону. Це була бажана посада, адже командир ескадрону мав доволі незалежне становище, а права й платню — як у командира полку.
Цю школу — тактико-технічний навчальний заклад для офіцерів-кіннотників — очолював тоді уславлений генерал від кавалерії Брусилов, який згодом зажив слави у статусі воєначальника на Першій світовій війні. Це був пильний і суворий керівник, який багато вимагав від підлеглих, але й давав їм чимало гарних настанов. Пригадую його військові ігри та навчання на місцевості — зразкові й цікаві за розробленням і виконанням. На свою втіху, я там знову поспілкувався з Джеймсом Філісом, одним з найбільших авторитетів у царині сучасного виїждження коней; раніше він був моїм учителем, а тепер продовжив діяльність у кавалерійській школі.
Службу в офіцерській кавалерійській школі перервала російсько-японська війна, на яку я зголосився добровольцем. Генерал Брусилов, який не схвалював цього вчинку і вважав, що марно брати участь у такій малозначній війні, радив мені відкликати клопотання. Незабаром, гадав він, у Європі почнеться справжній герць, який може перерости в світову війну, і мені слід приберегти себе саме для неї. Однак я був непохитний, адже твердо вирішив випробувати сили в школі війни.
Військова машина запрацювала не зразу: аж через півроку по тому, як у лютому 1904-го спалахнула війна, мені довелося новопризначеним підполковником 52-го Ніжинського гусарського полку вирушити на войовище. Затримка була зумовлена передовсім тим, що на війну брали невелику кількість кіннотних одиниць.
Початок війни став для російського народу цілковитою несподіванкою, проте вона була логічним наслідком перебігу подій, який варто відновити у пам’яті, бо це допоможе ліпше зрозуміти теперішнє суперництво великих держав і проілюструє, як росіяни з японцями, упосліджуючи Китай, по черзі намагалися втягнути найбагатший терен Далекого Сходу у власну сферу впливу.
Наприкінці ХІХ століття Росія, чиєю зовнішньою політикою в той час керував князь Лобанов-Ростовський, відігравала стабілізаційну роль у Європі й на Далекому Сході. З огляду на загрозливу японську експансію, що сягнула вже Південної Маньчжурії, 1895 року Росія спільно з Францією та Німеччиною висунула вимогу відновити суверенні права Китаю на Маньчжурію і домоглася цього. Японському війську довелося залишити країну і відійти назад до Кореї. Винагородою за це стала концесія, яка дозволяла Росії збудувати і ввести в експлуатацію так звану Китайсько-Східну залізницю, яка через Північну Маньчжурію сполучала Сибір із Владивостоком. Однак із приходом графа Муравйова, наступника Лобанова-Ростовського, у російській зовнішній політиці відбувся крутий поворот. 1898 року Китай змусили віддати Росії в оренду на 25 років кінцевий пункт Південно-Маньчжурської залізниці, морську базу Порт-Артур, і погодитись на те, що її сполучили петлею з нещодавно збудованою залізницею. Реакцією стало боксерське повстання 1900 року, спрямоване проти всіх інтервентів. Придушення його дало Росії змогу окупувати цілу Маньчжурію. Щоправда, уряд зобов’язався поступово її звільнити, однак через його бездіяльність японці мали всі підстави підозрювати, що Росія планує удар по Кореї. Розбіжності загострювалися з кожним роком. Росія не надавала особливої ваги не лише японським нотам, а й тому, що Англія, побоюючись російської інтервенції до Індії, вступила 1902 року з Японією в союз. У Росії досі гадали, що легкі дипломатичні успіхи останніх років будуть сталими.