Уранці того дня, коли мав відбутися візит, ми були в повному убранні, з хвилюванням чекаючи тієї хвилини, коли постанемо перед тим доблесним солдатом, якого — попри нещасливий кінець війни — весь його народ і досі дуже шанував, а його імені не затьмарювала ані найменша тінь. На подвір’ї президентського палацу стояла вишикувана почесна варта, і ад’ютант повідомив мене, що президент особисто звелів поставити варту в найкращому вбранні. І ще він не забув попросити камердинера, щоб той приніс Великого хреста Ордена Хреста Свободи, яким було нагороджено генерал-фельдмаршала фон Гінденбурґа (подяка за допоміжну експедицію, надіслану 1918 року до Фінляндії).
Райхспрезидент спочатку прийняв мене. Коли я переказав вітання від президента й уряду Фінляндії, він подякував кількома ґречними словами, а тоді перевів розмову на нашу визвольну війну й надзвичайно високо оцінив здобутки фінляндської армії. Це дало нам привід згадати деякі епізоди тієї кампанії. Далі президент попросив мене відрекомендувати членів делегації, з якими він доброзичливо поспілкувався, зокрема сказав, що йому подобаються наші прості мундири — такими тоді доводилося вдовольнятися.
На прийнятті у фінського посла Вуолійокі я зустрів графа фон дер Ґольца й запізнався з багатьма найвищими командувачами німецької армії. Один з них — генерал фон Шляйхер, якого разом із дружиною розстріляли 1934 року під час чистки, вчиненої націонал-соціалістичною партією.
Моє відвідання Німеччини було доволі швидкоплинним і не дозволяло якось вникнути в німецьку політику, проте тамтешні розмови дали багато приводів для роздумів. Повернувшись додому, я писемно виклав стрижневі моменти своїх спостережень і висновків президентові республіки.
Що насамперед впало у вічі — це докорінна зміна зовнішньополітичного курсу, зумовлена домовленостями, які уклала Німеччина із Совєтським Союзом, починаючи від Рапалльської угоди 1922 року. Намагання німців підтримувати добрі стосунки з Москвою спричинилося до неабиякої взаємодії, яка не останньою чергою оприявнювалася в збільшенні контактів між військами цих двох країн. Німеччину, мабуть, найбільше цікавило те, щоб умілі фахівці навчилися користуватися забороненою для неї важкою зброєю, як-от важкою артилерією, панцеротанковою зброєю й авіацією. Крім того, імовірно, держава сподівалася на придбання й зберігання цих бойових засобів за межами власної країни. Совєтському Союзові, зі свого боку, йшлося про німецьку промисловість, а також про використання спеціалістів-німців у реалізації 5-річного плану. Водночас СССР, зрозуміло, хотів вишколити кваліфікованих інструкторів, тому багато високопоставлених військовиків навчалися в німецьких військових школах і на військово-технічних курсах.
Співпраця між Райхсвером і Червоною армією була, без сумніву, націлена проти Польщі. Що Німеччина, що Совєтський Союз хотіли поквитатися із цією країною, яка перешкоджала, з одного боку, Німеччині розв’язати питання коридору й силезьку проблему, а з другого — стояла на заваді російській експансії на захід в інтересах світової революції. Не можна було відкидати можливість, що уже є домовленість стосовно Польщі, а також план спільної операції, розроблений генеральними штабами. Якщо так, це, мабуть, насамперед означало зосередження російських сил проти Польщі й Румунії, і тоді правий фланг сягав би Естонії й Латвії. Тоді Совєтському Союзу було б вигідно не виставляти військо проти Фінляндії, яка відповідно до пакту про ненапад, укладеного за російською ініціативою, мусила відігравати роль пасивної спостерігачки.
Судячи з усього, в інтересах обох країн було збереження миру у Фінляндії. Про це свідчило й завзяття, з яким німецькі дипломати у Фінляндії та інших країнах уже тривалий час декларували, що Совєтський Союз і на думці не має нападати на Фінляндію і що Німеччина в кожному разі використає свій вплив, щоб запобігти таким планам. Райхсверміністеріум теж незадовго до того дав нашому Генштабові схожі роз’яснення, і на тому самому наголошували провідні німецькі військовики під час урочистостей у Люцені.