Якщо сьогодні проаналізувати мої враження, що їх я виклав президентові республіки, і пригадати ставлення Німеччини до Фінляндії в час побратимства із Червоною армією, не можна не побачити в цьому потвердження базової ідеї, яка лежала в основі багаторічної німецько-російської дружби на засадах Рапалльської угоди.
Мої враження від хитросплетеної внутрішньої ситуації Німеччини були неоднозначними. Унаслідок світової кризи країну спіткало масове безробіття, і почала розростатися комуністична партія. На виборах у листопаді 1932 року партія набрала таку кількість голосів, яка була дуже близькою до результату соціал-демократів. Утім обох їх випередили націонал-соціалісти, незважаючи на удар, якого зазнала партія, адже чимала кількість її колишніх прибічників проголосувала за комуністів. А що і комуністи, і націонал-соціалісти мали власні бойові організації, між якими часто-густо ставалися сутички, країна була на межі громадянської війни. Доволі поширеною стала думка, що Веймарська конституція не в змозі забезпечити міцної державної влади. Тому нічого дивного, що Гітлер у січні 1933 року виборов владу, розгромив червоні загони й розпустив парламент. Серед його прихильників, без сумніву, було багато тих, хто не симпатизував тоталітарним ідеям беззастережно, але вважав порядок ціннішим за невгамовну свободу.
Стало очевидним, що курс, накреслений новим керманичем Німеччини, впливає на долю всієї Європи. Гітлер, щоправда, прислужився нашому континенту, розгромивши комуністичну партію у власній країні, проте вихід нової Німеччини на арену похитнув баланс сил у Європі, адже що Англія, що Франція жили роззброєнням. Те, що Німеччина в жовтні 1933 року — як перед тим і Японія — вийшла з Ліги Націй і Конференції у справі роззброєння, було нищівним ударом по колективній безпеці, на яку покладалися маленькі нації. Існували побоювання, що ідеологічні суперечності між нацистською Німеччиною й Совєтським Союзом можуть, з огляду на наші традиційні зв’язки з німецькою державою, дати росіянам привід для агресивнішої політики щодо Фінляндії, незважаючи на пакт про ненапад.
Фінляндія на той час була ще гірше готова до нападу росіян, ніж раніше, адже досі тривала територіальна реформа. Оборонне відомство створювало новий апарат мобілізації, перереєстровувало сотні тисяч особових карток, перевозило матеріальні засоби, призначені для підрозділів воєнного часу, до нових складів, збудованих у мобілізаційних центрах по всій країні, переробляло плани, які стосувалися реквізиції коней, автомобілів і матеріальних засобів тощо. Складно й важко було також опрацьовувати нові плани операцій та концентрації війська. Можна сказати, що всі ланки оборонного відомства два роки докладали максимальних зусиль, аби здійснити масштабну реформу за якнайкоротший час. Утім лише після навчального збору влітку 1934 року польову армію можна було вважати організаційно цілком готовою до мобілізації.
Фінляндії пощастило, що водночас і в її великого сусіда відбувалися дві масштабні реформи: 5-річний план і колективізація сільського господарства. Їхня мета полягала в тому, щоб стабілізувати позиції СССР як великої держави і як серйозного чинника у великій політиці, а для досягнення цього потрібен був мир. І невдовзі Совєтський Союз таки записав собі до активу великий дипломатичний успіх: визнання де-юре з боку США в листопаді 1933-го.
Звіти про перебіг 5-річного плану свідчили про те, що промислова й військова міць СССР повільно, але впевнено зростає. На відміну від того, що стверджувало багато іноземних оглядачів, «пятілєтка» аж ніяк не зазнала фіаско. Було помітно великі здобутки у збройних силах, зокрема в панцеротанковій зброї й авіації. Червона армія мала сучасні танки американського й британського типів, «Кристі» й «Вікерс», а для тактичного й стратегічного застосування панцеротанкової зброї російські військові теоретики вже сконструювали самостійні та сміливі доктрини, що їх застосували на практиці німці в Другій світовій війні. А ще було досягнуто неабияких результатів у галузі авіації, надто в бомбардувальній, яка оперувала дво- й чотиримоторними літаками TБ.
Отож я вважав доречним на святкуванні 15-річчя визвольної війни в Гельсінкі 16 травня 1933 року застерегти фінляндський народ від надмірного оптимізму. У промові на цьому заході я зокрема сказав:
Ми живемо в неспокійний і грізний час. Ми мусимо бути готовими, і всі мають брати участь у тому, щоб будувати цю державу дужою й великою. Тож простягнімо відкриту руку кожному, хто хоче працювати й виконувати свої обов’язки в цій країні. Патріотичний дух, ознакою якого є бажання захищати й рішення стояти як один у лавах, якщо доведеться боронити цю країну, — ось і все, чого ми вимагаємо, і нам уже не треба питати, де хто був п’ятнадцять років тому. Найбільша сила маленької країни — єдність. Тож забудьмо чвари й підозри і не марнуймо більше сили нації на другорядні питання. Ми всі потрібні одне одному, і, дай Боже, усім нам мати досить сил, стоячи пліч-о-пліч.