Центральним питанням на засіданнях Ради оборони 1933 року було оновлення матеріально-технічної бази. Замість передбачених 6-річною програмою 325 мільйонів марок Рада впродовж трьох останніх років отримала на це лишень 249 мільйонів. Тому первинні плани довелося коригувати. Виникли непорозуміння, і не було жодної певності в бюджетних коштах на наступний рік. Зменшення асигнувань дуже вдарило по авіації, для якої Рада оборони затвердила переглянутий 6-річний план. Ставало дедалі очевиднішим, що головна умова розвитку оборонного відомства на тривалу перспективу — відокремити оновлення матеріально-технічної бази від партійнополітичних інтриг, які повторювалися щороку, спричиняючи свавільні торги. Через те я висловив ідею взяти позику на оборону, яка додасть певності й забезпечить швидші результати. Рада оборони подала цю пропозицію на розгляд Державної ради, а я зробив усе можливе, щоб усно переконати її членів у потрібності цього заходу. Міністри визнали, що позика була б найвдалішим рішенням, але на цьому все і скінчилося.
Коли дійшло до оборонного бюджету на 1934 рік, зусилля Ради оборони таки увінчалися певним успіхом: асигнування було збільшено на 145 мільйонів марок, які головно вклали в капітальні витрати на придбання матеріальних засобів, і сума ця зросла зі 113 до 236 мільйонів. Це означало, що 1934-й став першим роком, коли на асигновані кошти вдалося оновити матеріально-технічну базу відповідно до первинної, хай і недостатньої програми. На жаль, ми дуже в цьому відставали, і частка оборонного відомства в загальній сумі видатків державного бюджету, яка зросла на 853 мільйони марок, ще трохи поменшала — із 17,74 % до 17,42 %. Я знову мав привід поскаржитися на цей факт, а надто що економічну кризу було вже подолано.
Брак далекоглядності, притаманний обговоренню питань оборони, оприявнювався і за інших обставин. Для прикладу можна навести кілька типових випадків, що свідчать, якою далекою від дійсності була позиція влади під час проектування кількох вкрай важливих для оборонного відомства промислових підприємств і якою вирішальною стала роль невійськових чинників.
Питання про перебазування Державного авіаційного заводу із Суоменлінни ще раніше перебувало на розгляді в парламенті, і після певного зважування між двома варіантами — Тампере чи Гямеенлінна — вибір було зроблено на користь першого із цих міст. Попереднього 1933 року парламент асигнував на будівництво заводу в Тампере 5 мільйонів марок з коштів на подолання безробіття. Були всі підстави сумніватися, чи вдале це рішення. Раніше я не мав нагоди висловити свою думку щодо цього перебазування, тому вважав доречним на одному із засідань Ради оборони в березні 1934 року поставити на обговорення питання, чи було це принципове рішення продуманим з огляду на розвиток стратегічної ситуації. У разі переміщення заводу до Тампере ворог зміг би одним-єдиним наступальним маневром розладнати технічне постачання авіації, і, крім того, завдати смертельного удару по іншій важливій з військового погляду індустрії в місті. У теоретичному сенсі найкращим місцем мені здавався таборовий район поблизу міста Коккола. Присутній на засіданні міністр оборони відповів, що це питання може надовго загальмуватися, якщо починати тепер вибирати інші місця. Можливості перемістити завод із Суоменлінни цілковито залежали від того, чи перебазують його до Тампере: парламент поставив це за обов’язкову умову. Тобто вибирати доводилося не між Тампере й іншим населеним пунктом — питання стояло просто: Тампере або нічого!
Завод було збудовано в Тампере, а тому згодом стало важко завадити розташуванню в тому самому промисловому комплексі й виробництва авіадвигунів. Ось так одна помилка спричинила другу. Те, наскільки вразливим було становище Тампере, оприявнилося, коли Совєтський Союз прибрав до рук авіабази в Естонії. Довелося ще під час Зимової війни перебазувати деінде велику частину виробництва авіазаводу.
У Раді оборони точилися дискусії і щодо інших принципових питань, пов’язаних із промисловістю. У містечку Іматра було джерело гідроенергії, унаслідок чого в долині річки Вуокса, небезпечно близько до найзагроженішої ділянки державного кордону, виріс чималий промисловий центр. Уже це вселяло тривогу, а тепер ще й держава хотіла розташувати на тих теренах кілька важливих з військового погляду заводів, а саме свою міделиварню, дотовану рудню Акціонерного товариства «Вуоксенніска», а також хлоровий завод державного підприємства «Енсо-Ґутцейт». Будувати міделиварню вона постановила ще за рік до того. Нову рудню не можна було закладати надто далеко від міделиварні, а де розташувати хлоровий завод — це наразі не вирішили.