У червні 1934 року я дістав запрошення на показові польоти британських королівських військово-повітряних сил у Гендоні. Ці щорічні дійства були віхами в розвитку авіації, а що я особливо вболівав за розвиток військово-повітряних сил, поїхав з великими сподіваннями. І вони цілком справдилися. Показові польоти справили велике враження, а виставка, зорганізована британською авіаційною промисловістю, продемонструвала величезне піднесення у галузі.
Коли після повернення на батьківщину преса попросила мене про інтерв’ю (це було в липні), я скористався нагодою, щоб поінформувати широку публіку про враження від перебування в Лондоні й занепокоєння щодо майбутнього. Моя заява закінчувалася тим, що нам теж конче треба дати авіації належне місце в системі оборони, а надто що саме в цьому роді війська є змога, не перевищуючи нашого економічного потенціалу, досягти з найменшими матеріальними витратами й мінімальним штатом максимально можливої ефективності. Зокрема для маленької країни, яка перебуває в загрозі, цей рід війська мав домінантну вагу. Водночас я хотів скористатися нагодою, щоб зробити заяву стосовно оборони і — адже незадовго до того проблеми оборони північноєвропейських країн обговорювалися в Гельсінкі на конференції міжпарламентської ліги цих країн — прокоментувати висловлювання, які пролунали на цьому форумі.
Ось частина моєї заяви:
Нещодавно в нашій столиці збиралися представники кількох країн, які з найшляхетніших мотивів намагалися працювати в ім’я вічного миру. У тому, що їм у цей вкрай важкий час доводиться фіксувати найменший поступ своїх ідей, немає нічого дивного. І якщо порівняти результати, яких досягнуто пропагуванням миру й діяльністю, спрямованою на розв’язання міжнародних суперечок перемовинами, ми, мабуть, можемо визнати, що певні здобутки є, але вони аж ніяк не пішли на користь маленьким націям.
Існує переконання, що в нас у північних країнах панує сталий мир завдяки непохитній миролюбності держав Північної Європи й завдяки тому, що вони вирішили розв’язувати суперечності в арбітражному суді. Але чи не є це відірваними від дійсності міркуваннями, нереалістичними сподіваннями, які наразі не можуть дати нам нічого, крім невмотивованого відчуття безпеки? Адже яка користь державі з такими кордонами як Фінляндія, з того, що деякі країни балтійського регіону з украй нечисленним населенням зобов’язалися не братися до зброї в разі політичних конфліктів, коли поблизу Балтійського моря є впливові держави, які за площею належать до цілком іншої категорії і мають ідеали й цілі, що автоматично збільшують тиск на довколишній світ?
Так само немає підстав посилатися, як це часто-густо відбувається, на волю нашого народу до оборони батьківщини, немовби її самої достатньо і вона є повною запорукою нашого суверенітету. Невже хтось, хто знає чи уявляє сучасну війну, її форми й способи бою, може ставитися до таких запевнень серйозніше, ніж якби хтось, б’ючи себе в груди, запевняв, що коли щось, ми станемо всі як один, а якщо не буде зброї, воюватимемо навкулачки! Мрії й гарні слова, на жаль, розмивають уявлення про справжні чинники, які є передумовами оборони країни.
Розв’язання проблеми Аландських островів теж називають добрим прикладом того, як навіть глибокі суперечності можна подолати, не підважуючи безпеки. Але чи справді це так? Хіба Аландська конвенція, усунувши найбільші суперечності, які дуже довго різнили дві північноєвропейські країни, не створила радше нових, непередбачуваних небезпек і не відкрила шлях на північ поміж цими двома державами? Кожен, хто намагається виробити собі бодай поверхове уявлення про проблеми оборони північноєвропейських країн, мусить визнати, що ця конвенція в підсумку дала щось протилежне до збільшення безпеки.
Тож чи маємо ми відмовитися від підготованості, платою за яку є витрати на нашу оборону, щоб на короткий час полегшити податковий тягар саме тоді, коли ознаки неспокою у світі такі очевидні, а озброювання таке інтенсивне, що неможливо збутися думки, наче світ прямує до нових, серйозних ускладнень? Якщо ми зможемо втриматися осторонь від них, це буде величезним щастям. Але хто візьме на себе відповідальність запевняти, що саме так і станеться, і хто наважиться будувати оборону нашої країни на утопіях?