Загальний розвиток подій ще тоді свідчив про загострення суперечностей між великими державами. 9 березня 1935 року Німеччина офіційно оголосила про створення «Люфтваффе», а 16-го — запровадила загальну військову повинність. Того самого дня Франція перейшла на дворічну військову повинність, що мимоволі нагадало перебіг подій напередодні Першої світової війни. Німці неприховано порушили приписи Версальського миру, однак Франція та Англія не мали сміливості, щоб завадити їм реалізувати свої прагнення. Ці дві країни обмежилися протестом у Лізі Націй, і це не породило жодних заходів — ще один доказ слабкості й неспроможності цієї організації. Не було чого дивуватися, що Франція, як це сталося й перед 1914 роком, зблизилася з росіянами, на противагу німецькому озброюванню. У травні 1935 року Франція й СССР уклали пакт про взаємодопомогу. Невдовзі женевська організація зазнала ще одного удару — Італія напала на Абіссинію, запобігти чому могли б сильні уряди в Лондоні й Парижі. Невдала спроба накласти санкції на Італію врешті теж посприяла підриву авторитету Ліги.
Улітку Ґеринґ, міністр-президент Прусії і водночас у статусі міністра авіації командувач військово-повітряних сил Німеччини, запросив мене відвідати німецькі авіазаводи. Я хотів доповнити набуте в Гендоні уявлення про розвиток авіатехніки, тому прийняв запрошення й у вересні поїхав до Берліна. Ця подорож надзвичайно багато мені дала й переконала мене, що нові керівники Німеччини вміло та швидко розбудовують збройні сили, а надто авіацію. Завдяки ключовому становищу Ґеринґа саме військово-повітряним силам діставалося найбільше коштів. Починаючи від розкішного Люфтфартсміністеріуму, будівництво якого тривало в Берліні, скрізь було видно лише нове й сучасне. Це стосувалося передовсім заводів «Юнкерс» і «Гайнкель», які справили на мене враження, а продемонстровані типи літаків нічим не поступалися тим, що я бачив у Гендоні за рік до того, а то й перевершували їх завдяки швидкому розвитку. А ще мене ознайомили з вишколом пілотів, і я вперше побачив використання планерування як першої стадії навчання. Повернувшись на батьківщину, я поговорив про це з керівництвом наших військово-повітряних сил. Мені вдалося зацікавити Спілку цивільної оборони цим дешевим і ефективним методом вишколу, тож незабаром його впровадили й у нас.
Ослаблення престижу Ліги Націй мало й добрий наслідок: Швеція зробила із цього певні висновки, зокрема призначила комісію для планування нової системи оборони. У Фінляндії це було сприйнято як ознаку зміцнення оборонної політики, що потенційно відкривало перспективу спільної оборони північноєвропейських країн.
Я почав обговорювати свою улюблену ідею в дедалі ширших колах і, як мені здалося, знайшов у них розуміння. Крім того, що відповідне питання було порушено на нарадах у президента і в уряді, відбувалося ефективне поширення цих думок серед провідних парламентських і партійних кіл, у чому мені віддано допомагав друг генерал Вальден. Щоб стимулювати цікавість преси до північноєвропейської орієнтації, я запрошував журналістів до себе додому на обговорення цього питання й на зустрічах торкався мовної боротьби. Щоправда, існували кола, які не підтримували ідею північноєвропейської орієнтації, хоча не через практичні сумніви: знаючи військову й політичну слабкість керованої соціалістами Швеції, ці люди не сподівалися на допомогу звідти. Вони, як і раніше, звертати погляд на Німеччину. Але врешті-решт ущух опір цих кіл, і я, посилаючись на громадську думку, запропонував урядові, щоб Фінляндія офіційно задекларувала свою позицію.
Це і сталося, коли прем’єр-міністр Ківімякі, який активно підтримував мої прагнення, 5 грудня 1935 року виступив у парламенті з такою заявою про цілі, визначені урядом у зовнішній політиці Фінляндії:
У Фінляндії поширене уявлення, що серед скандинавських країн, з якими вона межує, насамперед Швеції найменше загрожує участь у війні або втягування у воєнні чи інші небезпечні міжнародні інциденти. А, отже, вона має найкращі передумови для збереження нейтралітету. І в інтересах Фінляндії теж насамперед зберегти нейтралітет держави, тому природно, що Фінляндія орієнтується на Скандинавію, з якою нашу країну більшою мірою, ніж з будь-ким іншим, пов’язує, крім історії, ще й економічна політика й культура, а також зумовлений ними однаковий світогляд. Фінляндія вважає своїм обов’язком — що, власне, передбачено угодою Ліги Націй — утримувати оборонне відомство відповідно до власного економічного потенціалу, щоб мати змогу захистити свій нейтралітет, територіальну недоторканність і суверенітет від загрози, хоч би звідки вона йшла, і щоб цим зі свого боку полегшити для всіх північноєвропейських країн збереження спільного нейтралітету. Водночас до найсуттєвіших завдань фінляндської зовнішньої політики й далі належить досягнення співпраці між Фінляндією та країнами Скандинавії, щоб забезпечити спільний нейтралітет північноєвропейських країн.