Великий поступ відбувся у вишколі. Це стосувалося насамперед артилерії з її надзвичайно високим рівнем вишколу завдяки здібності й зусиллям інспектора артилерії генерал-лейтенанта Ненонена. Зросла однорідність офіцерського корпусу, і від 1924 року Військова академія випускала потрібну кількість командирів та штаб-офіцерів. Натомість ситуація зі зброєю й амуніцією була гіршою. Армія фактично мала на озброєнні лише те, що зосталося із часів визвольної війни, а та зброя, звичайно, вже застаріла й зужилася. Зовсім не було сучасної техніки, зокрема протитанкової й зенітної. Усе, що мало військо з панцеротанкової зброї, — це кількадесят танків «Рено», придбаних 1919 року, коли я ще був регентом, на мою вимогу й відомих ще із часів світової війни. Не в набагато кращому становищі перебувала й авіація. Особливо виразно постала скрута з мобілізаційними запасами, яких аж ніяк не вистачало на формування озброєної польової армії. Від 1927 року всі великі бойові навчання було з міркувань економії скасовано. Асигнувань на оборону сяк-так вистачило на створення й утримання збройних сил, яких кількісно бракувало для захисту держави, однак зброя і амуніція лишилися цілковито поза увагою.
За кілька років до того парламент ухвалив суднобудівну програму, що містила два панцерники берегової оборони, п’ять підводних човнів і невелику кількість торпедних катерів, і це відбулося насамперед завдяки активній пропаганді недержавної організації — названої згодом Спілкою фінляндського флоту, — яка обстоювала інтереси морської оборони країни. Реалізація цієї програми мала завершитися 1932 року, але вона не передбачала повного озброювання суден. З огляду на те, що суднобудівна програма поглинула кошти, набагато потрібніші для подолання нестачі найелементарнішого в армії та авіації, можна лише пожалкувати, що потяг до розвивання морської оборони не пішов на користь іншим родам війська. Керівництво збройних сил не змогло скерувати цей ентузіазм у потрібному напрямі.
Берегова артилерія більш-менш ефективно захищала столицю країни і ще деякі сектори, проте інші надзвичайно важливі прибережні й острівні ділянки лишалися без прикриття. До останніх належали Аланди, оборона яких була складною проблемою.
Шуцкорівська організація постійно розросталася й охоплювала нові сфери діяльності, однак дотації на неї не зростали відповідною мірою. Взаємодія між армією й цією добровільною організацією була недосить тісною. Що технічні засоби, що вишкіл дуже різнилися, і давалася взнаки відсутність єдиного керівництва.
Держава створила кілька військово-промислових підприємств, але їхня продукція не задовольняла потреб навіть мирного часу в зброї та боєприпасах. План мобілізації промисловості перебував на обговоренні від 1929 року, часу заснування Ради з економічних питань оборони, але жодних практичних заходів не було вжито.
Що стосується мобілізації й концентрації армії, у цьому ми дуже відставали від нашого великого сусіда. У разі агресії наше військо мусило дістатися до інвазійної брами Карельського перешийка раніше від імовірного нападника. Однак він мав на віддалі одного денного маршу від кордону залогу великого міста, а також чималі технічні й матеріальні ресурси, а в Ленінграді та його околицях міг сформувати стільки само дивізій, скільки ми в усій країні. За розрахунками, на мобілізацію й концентрацію фінляндської польової армії знадобилося б близько двох тижнів, натомість Червоній армії було до снаги за лічені дні дійти до перешийка й заскочити переважальними силами наше військо прикриття.
Через такі обставини владі Фінляндії було потенційно складно вибрати слушний момент для мобілізації. Запізнення чи вагання могло б означати загибель. Мобілізація ґрунтувалася на кадровій системі: військові частини мирного часу становили кадрову армію, яка подвоювала кількісний склад, поповнюючись резервістами. За такої системи неможливо було ні тримати достатню кількість війська на перешийку, ні швидко підсилити його. Щоправда, трохи поліпшити вразливе становище війська прикриття могли фортифікаційні споруди, але нечисленні вогневі точки, збудовані попереднього десятиріччя, уже застаріли.
Такою була загальна картина стану, у якому перебували фінляндські збройні сили на той момент, коли мені запропонували очолити Раду оборони й, отже, взяти відповідальність за обороноздатність країни. Я добре усвідомлював, що на цій посаді переді мною постануть великі та складні завдання.