Невдовзі з’ясувалося, що неможливо вивчити ситуацію, не створивши менших місцевих органів. Країну поділили на п’ять промислових округів з власними штабами, які розпочали діяльність у першій половині 1937 року. Ситуацію треба було вивчати якнайшвидше, адже лише на добування коштів і постачання товарів пішло б чимало часу, а ще й тому, що навіть побіжний огляд структури й обсягу промисловості засвідчував: вітчизняні заводи аж ніяк не спроможні задовольнити потребу.
Важливим питанням, обговорення якого почалося в Раді оборони на початку 1936 року, стала організація виготовлення гармат. Існувало три альтернативні пропозиції. Перша передбачала розподіл замовлень між наявними вітчизняними заводами, друга — що для виготовлення гармат буде створено завод, який працюватиме самостійно, а третя — що виробництво відбуватиметься в співпраці зі шведським концерном «Бофорс». Останній варіант здавався мені безперечно найкращим, і , на мою думку, я посприяв намаганням започаткувати виготовлення вітчизняних гармат, спонукаючи шведський концерн зацікавитися фінським заводом. Під час відвідання «Бофорса» разом з директором банку Рюті й генералом Вальденом я переконався в можливості співпраці. Крім того, у мене склалося враження, що це може мати значення і в політичному сенсі.
На думку багатьох, найкращим рішенням був вітчизняний завод із самостійним виробництвом, але сам я наголошував, що підтримка від потужного іноземного концерну, технічними й фінансовими ресурсами якого ми зможемо користуватися, якнайбільше економитиме час і кошти, потрібні для навчання. Крім того, завдяки співпраці з «Бофорсом» з’являлися сподівання на збут товарів за кордон, що зменшило б залежність артилерійного заводу від внутрішніх замовлень. Генерал Вальден теж сумнівався в можливості створити вітчизняне підприємство, яке досить міцно стояло б на ногах і мало б належний технічний досвід, якщо вся іноземна допомога, що в нього буде, обмежуватиметься ліцензіями, а їх йому в будь-якому разі доведеться придбати. Якщо для нас існувала перспектива безпосередньо отримувати винаходи й виробничі таємниці іноземного підприємства, ми мали всі підстави довірливо йти на співпрацю.
Рада оборони була рішуче проти плану розподілу замовлень між уже наявними вітчизняними підприємствами. Придатні заводи містилися здебільшого на території, яку внаслідок ризику повітряного нападу доводилося вважати занадто небезпечною, а на чималі асигнування, що, за прогнозами, мали надійти на основну закупівлю, цілком можна було створити промислові підприємства в інших частинах країни. У багатьох колах лунали твердження, що географічне розташування небагато важить, якщо застосовувати принцип розміщення роботи заводів під землею. На це я зауважив, що навіть у такому разі доведеться лишити чималі частини підприємств назовні. Щоправда, годі було уявити, щоб у нашій країні існував такий куточок, куди не сягнуть ворожі операції військово-повітряних сил. Але що далі на захід розташовувалися об’єкти бомбардування, то меншим ставав тоннаж бомб, які потенційно міг скинути туди ворог.
Мої зусилля дали лишень частковий результат, бо міністр оборони й підлеглі йому технічні органи негативно ставилися до співпраці з «Бофорсом». Пройняті націоналістичним мисленням, яке знайшло підтримку в парламенті, провідні сили не уявляли, що країна може зненацька зазнати агресії. Щоправда, коли питання було остаточно розв’язано, влада відмовилася від розподілу виробництва між уже наявними й доволі невдало розташованими заводами, але рішення про іноземну допомогу не ухвалила. А отже, підсумком зусиль Ради оборони в цій сфері став цілком вітчизняний завод, який, однак, працював за іноземними ліцензіями і який — що відповідало часові — перебував у стовідсотковій власності держави. Можливо, ми б трохи краще наготувалися зустріти напад росіян, якби націоналістична позиція не заважала адекватніше оцінювати різні варіанти. Артилерійний завод було споруджено 1938 року поблизу міста Ювяскюля в комплексі, частково розташованому всередині розробленої гори. Але перші 19 мільйонів марок на будівництво влада взяла з грошей, призначених для закупівлі матеріальних засобів!
Коли обговорювали бюджет на 1936 рік, Рада оборони попросила на панцеротанкову оборону, що все ще складалася лиш із застарілої техніки, суму, на яку можна було придбати з тридцять танків. Випробування, здійснені 1934 року на Карельському перешийку, засвідчили, що місцевість з виборзького напряму дуже пасує для танків. Попрохані кошти було асигновано, і Рада оборони мала тепер визначитися, який тип танка вибрати: легкий чи важкий. Більша й розмаїтіша застосовність легких танків «Вікерс» спонукала зробити вибір на їхню користь. Рада оборони наголосила на важливості того, щоб танки було придбано з повним озброєнням і з гарантією отримання потрібної кількості запчастин. З приємністю я констатував, що це придбання заповнило велику прогалину. Хоч би яким неймовірним це здавалося, але минули роки, доки завершилося озброювання цих танків — здається, це сталося перед самісіньким початком Зимової війни.