Пропрацювавши майже шість років на виснажливий посаді голови Ради оборони, я в листопаді 1936 року попросив згоди президента Свінгувуда на рекреацію до Індії і повідомив його про намір відійти від справ. Президентові, як я побачив, не сподобалося це рішення. Він запитав, чи не можу я пообіцяти йому залишитися на посаді, якщо його переоберуть. Мені довелося роз’яснити, що навіть якщо так станеться (і саме в тому разі), я наміряюся дотримати свого рішення.
По завершенні каденції Свінгувуда новим президентом обрали голову парламенту Кюесті Калліо. Удалині від батьківщини я одержав телеграму нового очільника держави, який відгукнувся на моє привітання з обранням і дуже просив не йти з посади. Трохи згодом надійшло телеграфом звернення і від прем’єр-міністра Каяндера, який від імені уряду долучився до прохання президента. Ні президент, ні прем’єр-міністр під час мого регентства не схвалювали моєї політики, а на перших президентських виборах не підтримали мою кандидатуру. Часи змінилися.
Я вирішив відкласти цю справу до повернення на батьківщину. На моє вичікувальне ставлення вплинуло й те, що ті звернення наводили на висновок: президент і уряд вирішили підтримувати мене. Після повернення з Індії президент Калліо повторив прохання, запевнивши мене у своїй підтримці. Я вирішив лишитися на посаді.
Неодноразово у хвилини невдач і поразок мені могло здаватися, наче непробивний мур байдужості й нерозуміння поставав на шляху всіх прагнень згуртувати фінляндський народ навколо завдання, яке полягало в піклуванні про свою домівку й захисті свого майбутнього. А з другого боку, інколи ті прагнення діставали публічне визнання, яке, немовби цінний вотум довіри, давало величезний стимул працювати далі. Таким особливо пам’ятним для мене заходом стало моє сімдесятиліття 4 червня 1937 року. У моїй пам’яті із вдячністю зберігається чимало свідчень щирого порозуміння, довіри й відданості, які оприявнилися на вшануваннях і урочистостях з нагоди того дня. Тут буде досить відтворити головний зміст промови, яку виголосив на одному з тих заходів колишній прем’єр-міністр, професор Ківімякі:
З Вашого дозволу я наважуся наприкінці ювілейних урочистостей додатково до затвердженої програми публічно висловити Вам подяку за ще одне завдання, яке, можливо, лише так буде вписано й до літописів. Я маю на увазі завдання, яке Ви, пане фельдмаршале, останніми роками виконували, зміцнюючи зовнішню безпеку фінляндської країни й народу. Я кажу не про Вашу працю на посаді голови Ради оборони, хоча й вона була надзвичайно цінною — про це свідчать і документи — а про працю, про яку широка публіка може лише здогадуватися і до якої Вас покликало почуття обов’язку, коли країна у вирі світової політики знову опинялася в скрутному становищі. Ви, пане фельдмаршале, помітили це ще на початках, і тепер це загальновідомо: коли з’ясувалося, що Ліга Націй, якій Фінляндія звірила свою долю, є слабким захистом, фінляндські позиції в міжнародних стосунках неабияк послабшали. Оборонне відомство країни, покладаючись на Лігу Націй, лишилося невпорядкованим, а її зовнішня політика не мала зв’язків, які зміцнювали б країну.
Потрібні були рішучі дії, аби захистити державний корабель і встановити правильні навігаційні знаки. Довелося долати важкі упередження, змагатися з укоріненими хибними уявленнями й роз’яснювати нетямущим оборонно-політичні позиції нашої країни у новий період світової політики. І нехай це пролунає публічно: без величі Вашої персони, пане фельдмаршале, і без Вашої самовідданості, без Вашої готовості активно діяти в багатьох ситуаціях, не шкодуючи часу й зусиль, на шляху здолання труднощів було б багато перешкод. Реалізація програми основних закупівель, вгамовування націоналізму й нова, цілеспрямована орієнтація зовнішньої політики із численними практичними висновками, які з неї випливали, відбулися завдяки Вашому сприянню, яке Ви вважали конче потрібним. У підсумку можна сказати, що Ви брали участь у закладенні нових підвалин, на яких країна може знову дихати вільніше, ніж це було лише кілька років до того.
У мирних справах теж потрібна твердість. І твердість знадобилася Вам, пане фельдмаршале, щоб продемонструвати в різних царинах, що саме є конче потрібним. Долею тих, хто має відвагу вгамовувати розпалені пристрасті, зазвичай є розпинання на хресті. Це не стало, та й не могло стати Вашою долею, пане фельдмаршале — так міцно Ви вросли в серце фінляндського народу, такою великою є довіра до Вашого слова. Хоч би яким великим було те, у чому Ви брали участь, такою само великою була й скромність, з якою Ви це робили. Ви не шукали жодної слави, мало не за руку ведучи багатьох, хто мав що сказати щодо ситуації в країні, і дотепер Вам за цю, як і за іншу працю, не дісталося навіть публічного визнання. Але публіка, яка тут присутня, і фінляндський народ, на благо якого виконано працю, зберігатиме в серці всі ці діяння. Він бачить у них чергове свідчення величі того чоловіка, який колись привів країну до свободи і який не міг і не може байдуже дивитися, як тій свободі знову може загрожувати небезпека.