Передовсім я мав зробити так, щоб парламент краще розумівся в оборонних питаннях, а також здійснити все можливе, аби усунути хиби в оснащенні армії, призначеної для мирного і для воєнного часу. А ще мусив обстоювати і квапити переведення збройних сил на територіальну основу — так звану територіальну систему, — яку в принципі було вже схвалено, але втілення якої, як я бачив, натрапляло на труднощі. До того ж надзвичайно важливе й нагальне завдання полягало у фортифікації Карельського перешийка.
Слабке розуміння зокрема лівими й центристськими партіями того, що таке оборона країни й яке її значення, було зумовлене насамперед нерозвинутістю зовнішньополітичного мислення — природний наслідок відсутності у Фінляндії і традицій, і грамотних кадрів у цій царині. Перехід до незалежності відбувся для нашої країни, завдяки її понад сторічній автономії, без серйозних внутрішньо-організаційних негараздів і конституційних пертурбацій, проте в питанні розбудови державних збройних сил і зовнішньої політики нам довелося починати з нуля.
У 1920-х Фінляндія фактично не мала зовнішньої політики. Швеція під час визвольної війни холодно відкинула наші спроби започаткувати політичну співпрацю з нею, а аландське питання, яке тоді розмежовувало наші країни, роками заважало налагодженню фінляндсько-шведських зв’язків. Ставлення офіційної Швеції до їдеї оборонно-політичної взаємодії й військової співпраці — доконечна потреба яких стала аксіомою у військових колах ще від 1918 року — було й лишилося категорично негативним. Найкращим свідченням цього є миттєва реакція на те, як міністр закордонних справ Гедершерна наважився 1923 року в одній із застільних промов висловити особисту симпатію до оборонного союзу з Фінляндією — за добу посаду міністра закордонних справ обіймала вже інша людина!
Втручання Німеччини у фінляндську визвольну війну, як я й передбачав, стало тягарем для нашої зовнішньої політики. Всупереч сподіванням великої частини народу, виявилося, що Німеччина — це аж ніяк не підпора. У квітні 1922 року Німецька республіка розпочала співпрацю із Совєтським Союзом на базі Рапалльської угоди, яку згодом було доповнено німецько-російським пактом про ненапад, коли 1926 року Німеччина вступила до Ліги Націй. Так Німеччина дістала змогу не зважати ні на санкційний параграф статуту Ліги, ні на Аландську конвенцію, до підписантів якої вона належала.
Для Фінляндії вже це було тривожним фактом, який підточував колективну безпеку. А ще більше її значення маліло внаслідок загального роззброювання, розпочатого одночасно з тим, як Совєтський Союз — ініціатор регламентування військового озброєння на Ґенуезькій конференції 1922 року — нарощував військовий потенціал. Ще в 1920-х було цілком зрозуміло, що безпека під егідою Ліги Націй — це фікція. Хоч Фінляндія не зовсім перейнялася ідеєю колективної безпеки в системі Ліги, ця ідея вочевидь відігравала велику роль у тому, як парламентська більшість оцінювала питання оборони держави. Відчувалося, що в цьому важко буде домогтися якихось змін. А проте існування країни як суверенної держави залежало від того, чи усвідомить фінляндський народ, що раціонально зорганізовані збройні сили є найпершою умовою самостійної зовнішньої політики, спрямованої насамперед на захист власних інтересів країни. Я міг лишень сподіватися, що розбудова соціального життя й зусилля, спрямовані на зцілення ран 1918 року, полегшать мені завдання і викличуть довіру в лівих партіях. Гадаю, що це мені певною мірою і вдалося, але, на жаль, занадто пізно.
Рада оборони, чи радше її зародок, на папері вже існувала. Цей орган було створено указом від 22 квітня 1924 року, і найточніше його можна описати як комітет, у якого президент мав змогу попросити експертних висновків. Ця рада не мала права виявляти власну ініціативу й збиратися, коли хотіла, не мала вона і жодної відповідальності. Головою ради був міністр оборони, а членами її автоматично ставали командувач збройних сил, начальник Генерального штабу, головнокомандувач шуцкору, а також два члени, яких президент призначав на рік. Указ геть обминав питання про верховного головнокомандувача на час війни, про його місце перебування й функції в мирний час.
Після того як я погодився очолити Раду оборони, цей орган треба було щонайперше реорганізувати — можна сказати, створити наново — і зробити це ще до мого офіційного призначення, адже дотепер обов’язки голови автоматично виконував міністр оборони. Нову Раду оборони президент створив 11 березня 1931 року указом, приписи якого щодо складу, функції і повноважень Ради були далекими від ідеалу, та все ж містили очевидні покращення. Ця Рада оборони складалася, крім головнокомандувача збройних сил та начальників Генерального штабу й шуцкору — автоматичних її членів — ще з двох генералів, що їх призначав на три роки президент. Отже, склад став суто військовим. Обрання голови Ради належало до функцій президента, який призначав його з-поміж її членів. Важливо й те, що відповідно до нового указу засідання Ради скликав її голова, а не президент. Утім найбільше важило те, що то вже був не лише дорадчий орган, який на прохання давав експертні висновки. Тепер він мав право, та й обов’язок, подавати пропозиції, спрямовані на підвищення обороноздатності.