У моєму зверненні містилося багато такого, що було висловлено раніше. Але я покладав надії, що цього разу, на тлі тієї кризи, очевидно, ще свіжої в пам’яті уряду, воно викличе енергійні дії, спрямовані на зміцнення оборони.
Що стосується вишколу, я кілька місяців тому подав президентові республіки два меморандуми, у яких звертав увагу на таку дивну річ: останніми роками суми на вишкіл постійно зменшуються. Насамперед це відбувалося з асигнуваннями на навчальну стрільбу, таборові збори й бойові маневри. Їм би годилося не падати, а зростати. Наслідки були помітні вже тепер в очевидному погіршенні рівня вишколу у війську. Я наголосив, що коли основна частина стрілецького навчання відбуватиметься на бойовищі, платити за це доведеться кривавими втратами. Стрільці могли вистріляти лише 97 набоїв на рік супроти 250, які багато країн вважали нормою. Шуцкорівська організація мала лишень 41 набій на рік на одного вояка. Стрілецьке навчання артилерії та флоту теж було неналежним через брак боєприпасів.
Окрема історія була з недостатністю вишколу у військово-повітряних силах. Я звернув увагу на те, що навчальний час, який давався нашим пілотам, — 10 годин на місяць — мінімальний. Як свідчила статистика, за останні роки на 6500 літних годин припадала одна аварія зі смертельним наслідком і одна аварія, що призводила до знищення чи серйозного пошкодження літака. Якби стільки нещасних випадків припадало на вдвічі більшу кількість літних годин, це ще сяк-тяк. Як з’ясувалося, причина більшості аварій — пілоту бракувало впевненості в кермуванні літаком, що своєю чергою було прямим наслідком недостатності асигнувань на пальне. Програма розвитку військово-повітряних сил передбачала перехід на сучасні, швидші літаки, які, звичайно, потребували більшої майстерності пілотування. Якщо не додавати навчальних годин, потенційно кількість аварій збільшиться. Якщо все так і триватиме, війна продемонструє, що щорічною кількамільйонною економією витрат на пальне й мастило було змарновано сотні мільйонів коштів, витрачених на військово-повітряні сили, а тимчасом цей рід війська не став спроможним виконувати свою роль в обороні країни. Кількість доводилося компенсувати якістю, а нестачу авіатехніки — висококваліфікованим штатом, який завдяки ретельному вишколу було можливо вивести на рівень, що відповідав вимогам сучасної війни.
Далі я зазначив, що термін служби в СССР, залежно від роду війська, становить 2–4 роки супроти одного року у Фінляндії. Я навів такий ілюстративний приклад: в оборонному бюджеті Швеції сума асигнувань на вишкіл, якщо перерахувати на фінляндські гроші, — 210 мільйонів, а в нас — 65 мільйонів. Коли у Фінляндії на маневри армії, військово-морських та військово-повітряних сил асигновано 5,5 мільйона, у Швеції відповідна цифра лише на армію становить 25 мільйонів на рік. Ще 60 мільйонів іде на маневри флоту, включно з пальним, а 35 — на навчальні польоти.
Подання завершувалося заувагою: найпершою умовою того, щоб вишколювання стало ефективним і давало задовільні результати, є залучення належного штату — офіцерства й унтерофіцерства. Однак кадровий склад мав прогалини, які вселяли тривогу, і заповнити їх можна було, лише покращивши умови оплати праці.
Пізно восени 1938 року мій стану здоров’я погіршився, тож я поїхав до Центральної Європи. Те, що я, повертаючись на батьківщину, дізнався в Парижі й Лондоні, поглибило побоювання, що недовго ще бути миру. Німеччина дуже посилила вплив на Балканах і дедалі більше випереджала інших в озброєнні. У Парижі я зустрівся з генералом Вейґаном, який незадовго до того подав у відставку з керівного поста у збройних силах і був вкрай занепокоєний військовою слабкістю своєї країни. Здавалося, Франція перестала претендувати на те, щоб її вважали великою державою.
У Лондоні я обговорив становище з військовим міністром Гор-Белішею, помічником міністра закордонних справ лордом Плімутом і міністром торгівлі лордом Ренсименом. За ланчем у міністра закордонних справ лорда Галіфакса я зазначив, як у Фінляндії жалкують, що Англію, здається, мало цікавить балтійський регіон. На це він відповів, що імперія таки цікавиться проблемами балтійських країн, але їй доводиться розв’язувати й багато інших. Коли я сказав про своє бажання повідомити кого слід у Фінляндії, що Англія озброюється так, ніби вона вже вступила у війну, лорд Галіфакс, поміркувавши, запевнив: я можу це зробити — озброювання у Британії відбувається якнайенергійніше.