У відповіді, наданій 8 березня, фінляндський уряд повідомив, що не може обговорювати передавання островів іноземній державі, адже вони є невіддільними частинами території, недоторканність якої СССР сам визнав і засвідчив у Тартуській мирній угоді, коли острови було нейтралізовано. Здавалося, що комісар закордонних справ готовий до такої відповіді, і він негайно запропонував Фінляндії для компенсації російські землі на півночі від Ладозького озера. Цей варіант було відхилено 13 березня. Однак Литвинов зауважив, що не вважає відповідь остаточною.
Для докладніших перемовин совєтський уряд прислав до Гельсінкі свого посла в Римі, Штейна, який раніше працював у Фінляндії, і він уже 11 березня сконтактувався з міністром закордонних справ Еркко. Вдаючись до аргументів, які було наведено раніше, Штейн стверджував, що безпека Ленінграда в разі нападу на нього з боку Фінської затоки залежить від того, чи матиме змогу СССР користуватися зазначеними островами. Він рекомендував укласти угоду про оренду, яку вважав найкращим рішенням. Це стало б гарантією збереження фінляндського нейтралітету. А ще совєтський уряд був готовий обміняти острови на територію площею 183 квадратних кілометри, розташовану біля нашого східного кордону. Письмове зобов’язання Фінляндії протидіяти кожній спробі порушити її нейтралітет СССР не вважав чогось вартим, якщо воно не ґрунтуватиметься на практичних заходах. Однак фінляндський уряд і далі тримався негативної думки.
Моя позиція полягала в тому, що ми конче мусимо так чи інак піти назустріч росіянам, якщо цим вдасться поліпшити стосунки з могутнім сусідом. Я обговорив з міністром закордонних справ Еркко пропозицію Штейна, але не зумів переконати його. Я ще відвідав президента республіки й прем’єр-міністра Каяндера, щоб особисто висловити свою позицію. Звертав їхню увагу на те, що з тих островів немає для нашої країни жодної користі і що ми не можемо їх захищати, адже вони нейтралізовані. Престиж Фінляндії, як я розумів, теж не підупаде, якщо ми згодимося на обмін. Натомість для росіян ці острови, які перекривали доступ до їхньої морської бази в Лузькій губі, мали реальне значення, а тому нам слід було спробувати скористатися нечисленними наявними козирями.
Мої міркування не знайшли жодного розуміння. Пролунали твердження, що уряд, який зважиться запропонувати щось таке, негайно зазнає відставки, і що жоден політик не готовий отак кидати виклик громадській думці. На це я відповів, що якщо і справді немає нікого іншого, хто ризикнув би прихильністю в народі заради такої важливої для держави справи, то я готовий подати себе до послуг урядові. Був певний, що мій чесний намір знайде розуміння. Я пішов ще далі і зазначив, що, на мій погляд, Фінляндії вигідно запропонувати перенести лінію кордону поблизу Ленінграда на кількадесят кілометрів на захід за належну компенсацію. Ще коли Виборзький лен[14] 1811 року повернувся до складу Фінляндії, багато хто вважав, що кордон пролягає заблизько до міста на Неві. Цю думку зокрема поділяли граф міністр-статс-секретар Ребіндер, а також, як я часто чув удома, мій прадід, державний радник К. Е. Маннергейм, який у ті часи був членом Врядувальної ради й начальником її канцелярської експедиції.
Я наполегливо застерігав від того, щоб посол Штейн повертався з порожніми руками. Але саме це сталося: 6 квітня він залишив Гельсінкі, не виконавши свого доручення.
Парламент не було сповіщено про місію Штейна. Украй прикро за це недалекоглядне приховування інформації.
Крім зупинки московських торговельних перемовин, припинення політичного діалогу призвело до того, що СССР не дав згоди на перегляд Аландської конвенції, а отже, це питання було цілковито заморожено. Коли у травні 1939 року в Лізі Націй обговорювали зміни в конвенції, совєтський уряд дав зрозуміти, що він хоче зберегти статус-кво на Аландах. У виступі 31 травня Молотов пішов іще далі — у разі фортифікації архіпелагу, сказав він, Совєтський Союз матиме більше підстав брати участь у цьому процесі, ніж Швеція.
Після того як СССР виклав свої карти, шведський уряд посів нерішучу позицію щодо Стокгольмського плану. Багатьом, мабуть, стало зрозуміло, що опір Росії засвідчив, яким слушним цей проєкт насправді був, і з цього випливало, що тепер його реалізація важлива як ніколи. Однак кола, близькі до прем’єр-міністра Швеції, думали по-іншому, і в червні шведський уряд відкликав відповідне подання до риксдагу, пояснивши, що це питання буде розглянуто на позачерговій сесії парламенту. Це означало смертельний удар по планах фортифікації Аландських островів. СССР випробував північноєвропейську співпрацю на міцність і міг тепер робити із цього висновки.