Однак складалося враження, що уряд якось не дуже поділяє побоювання військового керівництва. Урядові кола вважали, що Німеччина після мюнхенської ухвали не має підстав провадити агресивну політику. Однак незабаром на обрії з’явилися нові буряні хмари, які з повною очевидністю показали необґрунтованість такого оптимізму. 28 квітня 1939 року, того самого дня, коли Німеччина запропонувала Фінляндії пакт про ненапад, вона денонсувала і німецько-британську морську угоду, і пакт про ненапад з Польщею, а водночас уточнила свої вимоги до Польщі. Коли Англія у квітні поновила загальну військову повинність, Італія в тому самому місяці напала на Албанію, а в травні Німеччина й Італія уклали військовий союз, майже не лишалося сумнівів, що протягом літа стануться серйозні конфлікти.
До цього місця я не розповідав про певну незлагоду, яка рік у рік вельми ускладнювала працю Ради оборони і насамперед спричинювалася незадовільністю співпраці між головою Ради оборони й міністром оборони, зокрема в питаннях бюджету й асигнувань. Упродовж 1937-го інтенсивно й довго обговорювався проект остаточного врегулювання взаємостосунків і розподілу праці поміж ланками керівництва в оборонному відомстві. Наприкінці року після певних компромісів було знайдено варіант, щодо якого, як здавалося, можна дійти згоди. Однак на засіданні, що відбулося 4 січня 1938 року, мені довелося поінформувати Раду оборони, що міністр оборони Ніукканен з невідомих причин подав президентові проект указу, який у важливих пунктах відрізнявся від того, що містив погоджений текст і з коректою якого Рада ознайомлювалася. Підсумок багатомісячних перемовин і зусиль було свавільно переінакшено без відома військового керівництва. 30 грудня президент затвердив указ у тому вигляді, у якому його подав міністр. Окрім, делікатно кажучи, некоректності таких дій, це рішення засвідчило: владні кола ще не навчилися усвідомлювати важливість того, щоб керування військово-економічною діяльністю було цілісним і відбувалося за вказівками найвищого військового командування, тобто фахівців.
Навесні 1939 року Раду оборони знову спіткав подібний випадок. Цього разу справа полягала в пропозиції Ради асигнувати 476 мільйонів марок на фортифікацію Аландських островів: цю суму визначив комітет, створений на початку березня. До нього надійшло прохання міністра оборони зменшити загальні видатки до 400 мільйонів, але комітет вважав неможливим це зробити. Я особисто роз’яснив міністрові оборони, чому не можна задовільно організувати оборону Аландів на запропоновані менші кошти. Я ще й писемно попросив його переказати під час розгляду справи в Державній раді окрему думку, якої дотримувалися ми з військовим керівництвом. Але уряд так і не дізнався про це й затвердив пропозицію міністра оборони щодо 400 мільйонів, після чого вона надійшла до парламенту так, буцімто її схвалили військові спеціалісти.
Найбільше тривожило те, що з планованої на острові Лоґшер важкої батареї викреслили одну з двох гарматних веж, яку запропонувала Рада оборони, і що кількість гармат у кожній мобільній батареї зменшили на одну. Варіант з двома гарматними вежами був цілком обґрунтованим з огляду на випнуте розташування Лоґшеру і його надзвичайно важливу функцію перекриття Ботнічної затоки. А що форт не міг сподіватися на підтримку з інших укріплених пунктів, його треба було робити якомога потужнішим. Зменшення цієї потужності вдвічі порівняно з тим, на чому зійшлися фахівці, ускладнювало морське сполучення і збільшувало загрозу висадження десанту. Мобільні батареї теж мали бути потужними бодай тому, що участь Швеції в обороні Аландських островів за домовленістю між фінляндським і шведським урядами залежала від певних умов, а отже, цілком імовірним залишався варіант, коли оборона лежатиме лишень на плечах Фінляндії. За таких обставин було неприпустимо торгуватися за суму асигнувань, передбачених розробленим планом.
Я дуже терпляче мирився з тим, що мої пропозиції й дії роками зазнавали спотворення й гальмування. З тривогою бачачи, як розвивається військово-політична ситуація, я мусив констатувати: якщо все й далі так триватиме, це поставить мене в нестерпне становище. Тому 16 червня 1939 року я адресував президентові республіки листа з таким змістом: