Фінляндія, зрозуміло, не могла бути без діла після початку війни, у якій брали участь великі держави. 1 вересня я попросив дати змогу знову закликати на службу частину резервістів з війська прикриття й морської оборони, які демобілізувалися в серпні. Я отримав відповідні повноваження, і цю процедуру було негайно втілено в життя. За моєю порадою уряд наприкінці вересня ухвалив підвищити обороноздатність, і з цією метою військове командування протягом осені викликало трьома заходами на навчальний збір офіцерів та унтерофіцерів, переведених 1938 року в резерв. Хай там як, а після запрошення Совєтським Союзом нашого уряду на перемовини оборонне відомство мусило надати нашій дипломатії всю підтримку, на яку було спроможне. 6 жовтня відбулася мобілізація всієї організації війська прикриття, після чого військові частини негайно передислокувалися в прикордонні райони. Одна залога стала й на Аландських островах. З огляду на підготовчі заходи росіян по той бік кордону, я 11 жовтня запропонував провести навчання для резервістів, яких персонально викликали повістками. Ці маневри, початі 14 жовтня, відповідали в прихованій формі загальній мобілізації. На прикордонних теренах відбулася евакуація, і частину населення міст, що перебували в зоні небезпеки, було переміщено деінде. Коли військо досягло районів зосередження, фінляндський народ міг з більшою певністю дивитися в майбутнє.
Керівником делегації, якій доручили провадити перемовини із совєтським урядом, було призначено державного радника Паасиківі, посла Фінляндії у Швеції. Він володів російською мовою і мав досвід політичного спілкування з росіянами. Під час затяжних мирних перемовин у Тарту 1920 року Паасиківі вміло обстоював інтереси Фінляндії. А що уряд не надав йому військового консультанта, я ініціював призначення йому полковника Паасонена, одного з небагатьох наших знавців Росії.
Ті нечисленні люди, яким було відомо про минулі таємні перемовини, приблизно здогадувалися, куди повернуть вимоги Совєтського Союзу. Їхня тема — безпека міста на Неві — сягає царських часів, коли Росія за кілька років до Першої світової війни запропонувала відокремити від Великого князівства Фінляндського прикордонні фінські волості Ківеннапа, Уусикіркко й Рауту. Питання організації кордону на Карельському перешийку, як і цікавість росіян до островів у Фінській затоці, ще в Тарту призвели до серйозних непорозумінь. Фінляндія мала на тих перемовинах вигідну позицію, тож їй вдалося захистити свої права.
Отже, уряд, затверджуючи інструкції для делегації, міг передбачити, про що йтиметься на перемовинах, і вибрати певну лінію. Паасиківі було доручено посилатися під час обговорення теми кордонів на гарантію, яку ми отримали за Тартуським миром. А загалом він мав спиратися на приписи угоди про ненапад і на спеціальну додаткову домовленість, яка стосувалася визначення поняття «напад». Треба було енергійно наголошувати, що метою фінляндської зовнішньої політики завжди було і є підтримування й розвиток дружніх стосунків із сусідніми країнами, а також те, що Фінляндія безумовно хоче залишатися поза всіма міжнародними конфліктами. А тому можливу пропозицію щодо пакту про взаємодопомогу треба було відхилити як таку, що суперечить нашій політиці нейтралітету. Те саме стосувалося й вимог передати військові бази на материковій частині чи на Аландських островах, а також перенесення кордону на Карельському перешийку. А щодо островів у Фінській затоці — Суурсаарі не міг бути предметом дискусій. Крайня поступка, про яку могло йтися, — це обговорення передання інших островів за умови, що СССР запропонує настільки поважну компенсацію, аби решта світу зрозуміла прийнятність такого врегулювання. А ще керівникові делегації було доручено заявити, що Фінляндія вважає своїм правом здійснювати фортифікацію Аландських островів, якщо цього потребуватиме ситуація.
Коли Паасиківі вирушав 9 жовтня до Москви, на гельсінському залізничному вокзалі відбувся напрочуд велелюдний патріотичний мітинг, який засвідчив міцну внутрішню єдність. Як це заведено у Фінляндії, почуття оприявнилися у співі[15]. Народ відчував, що означає це запрошення до Москви, і його ставлення було виразно негативним. Преса висловлювала приблизно таку саму позицію.
15
Ця форма протесту сягає часів Великого князівства, зокрема так було в період посилення русифікації 1899–1905 років і загального страйку 1905-го. У шведському першотворі є фото з мітингу 9 жовтня 1939 року з підписом, що мітингарі співають «Твердиня наша — вічний Бог». —