Далі Паасиківі повернувся до Гельсінкі по нові вказівки. Його перебування у Фінляндії трохи затяглося через те, що у Стокгольмі з ініціативи шведського короля було організовано зустріч між чотирма очільниками північноєвропейських країн. Фінляндський народ мав багато сподівань перед цим з’їздом і почувався впевненіше після того, як президент Рузвельт у розмові з Калініним, Головою Президії Верховної Ради СССР, висловив надію, що між Фінляндією та Росією збережуться дружні стосунки. Посли скандинавських країн у Москві після марних спроб потрапити на прийом до Молотова у своїх нотах теж висловили таке сподівання. Ось у чому оприявнилася дипломатична підтримка, яку у Фінляндії так цінували і яка спонукала уряд і громадськість до непоступливості. Ніхто не хотів вірити, що в тодішніх умовах Совєтський Союз спровокує неприхований конфлікт.
Якої ваги надавав уряд СССР зверненню Рузвельта, видно з виступу Молотова 31 жовтня на засіданні Верховної Ради: він порадив президентові США дбати радше про незалежність Філіппін, а не Фінляндії. А що стосується зустрічі голів північноєвропейських держав, стокгольмське комюніке виявилося настільки млявим, що виразно оприявнило ізольованість Фінляндії. Після повернення президента Калліо на батьківщину і йому, і урядові треба було усвідомити, що тепер ми лишилися на самоті. Шведи, які в той час надали нам позику на 40 мільйонів крон, не дозволили нам навіть опублікувати новину про це.
У разі відмови від Ганко й великих територій на Карельському перешийку ситуація з обороною Фінляндії геть змінилася б. Півострів Ганко, опинившись у руках СССР, означав би не лише небезпечну прогалину в береговій обороні, а й став би плацдармом, спрямованим проти життєво важливих частин і сполучень країни. Цей російський опорний пункт скував би добрячу частину наших і так уже нечисленних сил. Запевнення совєтського уряду, що гарнізон у Ганко складатиметься лише з 5000 вояків, а також спеціальних підрозділів, навряд чи могло вселити в нас відчуття безпеки. Для наступу вистачило б швидко перекинути підмогу на Ганко з Естонії, а надто що дислокована там російська авіація надавала б підтримку операції.
Передавання теренів Карельського перешийку, що означало б зрушення кордону, затвердженого ще 1323 року Оріхівським миром, дозволило б Совєтському Союзу посісти тіснину, фінляндську природну оборонну зону, яку ми фортифікували впродовж літа й осені. Знищення захисних споруд, які після того ще лишалися б на перешийку, означало б, що він втратив би будь-яку цінність для оборони. Із зобов’язання росіян зробити те саме ми, звичайно, не мали б ні радості, ні користі. Вимога знищити наші оборонні споруди вселяла тривогу. Були підстави сприймати це як сигнал, що невдовзі совєтський уряд, мов у випадку з Естонією, заявить нові вимоги й захоче послабити наші можливості опиратися їм, а також створить вихідні позиції для нападу.
Розмовляючи із членами уряду, державним радником Паасиківі й іншими політичними діячами, я наголошував, що нам треба прагнути до компромісу, адже, як усі знали, наші збройні сили були неготовими спіткати напад великої держави. Уряд не мав такої армії, якої потребувала його зовнішня політика, і тепер мусив зробити висновки зі свого ставлення до розбудови збройних сил — навіть останніми тижнями я натрапляв на опір, коли йшлося про надважливі асигнування. Як я пропонував навесні, варто пожертвувати островами у Фінській затоці, а на Карельському перешийку не хапатися за село Іно, яке в очах росіян мало велике значення для оборони Ленінграда. СССР, очевидно, прагнув відбудувати позиції берегової артилерії, споруджені в царську добу і зруйновані за Тартуською мирною угодою. Разом з батареями міста Оранієнбаум вони перекривали доступ до найближчої до Ленінграда частини Фінської затоки. Що стосується вимог стосовно опорного пункту на Ганко, треба докладати всіх зусиль, щоб завадити росіянам закріпитися на материковій частині. Мабуть, існував шанс досягти компромісу тим, що ми пожертвували б деякими островами. Потенційним об’єктом перемовин був острів Юссаре, який містився між Ганко й Порккалою вдалині від узбережжя і розташування якого давало росіянам непогані передумови для взаємодії з береговою артилерією острова Найссаар у південній частині Фінської затоки.