Ми, новоприбулі, знайомилися з тутешніми стрільцями та командирами, а на другий день одержали наказ іти на полонину на вишкіл. Найближчими до нашого табору були дві полонини: одна називалась Рокіта, а друга — Стеришора, якраз ближче до табору і в підніжжі гори Тарниця. Наша вишкільна сотня, до якої я був зарахований, проходила вишкіл на обох полонинах. Вони були для нас як військові полігони. Звичайно ми виходили на одну з них і проходили там військову муштру. Загалом наш вишкіл ділився на польову службу та внутрішню службу. Польова служба — це тактика повстанської війни і все, що з нею пов'язане: бойові маневри, засідки, наскоки, наступальні операції, відступальні операції, оборона, розвідка і т. д. Служба внутрішня — це вартівнича служба та всяка служба з підтримання порядку в таборі та всього господарства. З нашої сотні несли внутрішню службу старшина, підстаршина та стрілець — вони кожну добу мінялися, і в їх обов'язки входили нагляд і дотримання порядку в таборі, дотримання всіх обов'язків по забезпеченню і виконанню всіх норм таборового статуту і нормального життя.
Продовольчим забезпеченням займався харчовий інтендант, і воно було надзвичайно складним, бо у Прикарпатті в ті роки був неврожай і з харчами було досить важко. В найближчих селах для нас з борошна, доставленого з південних районів Тернопільщини, господині, члени ОУН та симпатики, випікали хліб. З тих сіл хлопці з юнацтва ОУН тільки ночами на конях з в'ючними сідлами вантажили цей хліб в мішки і в мішках хліб, разом з іншими продуктами, підвозили до нас на полонину в околиці табору приблизно за чотири кілометри. Там вони чекали в означеному місці, аж поки хтось не приходив з табору. В таборі опівночі службовий старшина будив два рої стрільців, ті на алярм вставали, за лічені секунди вдягались і без зброї, тільки під охороною, піднімались на гору на полонину, на умовлене місце, забирали ті всі продукти на плечі і несли в табір. Юнаків, які привозили продукти, близько в табір не підпускали, бо місце табору ніхто сторонній не повинен був знати, для цивільних людей з тієї околиці це була таємниця.
Місце табору знали тільки зв'язкові, які курсували між табором та Проводом ОУН у найближчих селах. Вартівнича служба, яка охороняла табір, щодоби мінялася. Ми по черзі несли вартівничу службу, бо кожний стрілець повинен був знати всі правила, як поводитись на варті — в цей час це було надзвичайно важливо, бо в Карпатах концентрували свої спецгрупи розвідки — німецька, більшовицька, мадярська та інші, і взагалі карпатськими горами бродили всякі озброєні банди, більшість з яких мала на меті ліквідацію УПА або намагалася влитися в наші ряди, щоби, дочекавшись слушного часу, або нас знищити, або деморалізувати, і цього вони в якійсь мірі добивалися. Там, де їм вдалося це зробити, наслідки були для нас трагічні. Тому командування куреня надавало вартівничій службі велику увагу, бо йшлося про життя трьох сотень стрільців, і відповідна вартівнича служба була запорукою і гарантом нашого існування. В ній було три зміни: перша зміна стояла на стійці, друга була на поготівлі, а третя відпочивала, — і так мінялися цілу добу. На кожну добу була заздалегідь визначена кличка-пароль. Ті зв'язкові, які приходили до табору, повинні були знати кличку, а як хтось опинився коло табору і не знав клички, то вартовий заставляв його лягати на землю і сигналом викликав командира варти. Тоді командир вияснював — чи то свій, чи то ворог. Таких випадків було дуже багато.
Технічна сотня будувала для куреня в лісі будинки — щось на зразок казарм, де планувалося перебути зиму, і як тільки будівництво було закінчено, курінь перебрався на новий постій. Ми продовжували проходити вишкіл, і, хоча наші командири не закінчували вищих військових училищ, навчання велося на основі вишколу Українських Січових Стрільців і українською мовою. Дуже часто заняття наші переривалися з появою в тих місцях ворогів, і ми кожну хвилину мусили бути готові до бою, бо в повстанців не було фронту і запілля — кругом був фронт, у всяку пору дня і ночі.
Після напруженого дня перед вечором закінчувався вишкіл, і ми ішли з полонини до табору, чистили зброю, вмивались, приводили себе до порядку, вечеряли, а після того була година вільного часу, то кожний стрілець використовував її на свій розсуд. Більшість просто збиралася гуртом, по черзі йшли назбирати в ліс сухих дров, розкладали велику ватру, бо світла ніякого в темряві, крім вогнища, не було, і біля ватри проводили ту годину. Ця година була найкраща та найцікавіша за весь день, бо тут розкривались і розцвітали таланти різного жанру. Любителі поспівати, а їх було найбільше між нами, гуртувались разом, виучували і співали різних пісень, інші декламували вірші різних поетів — хто яких запам'ятав, жартівники забавляли стрілецтво усмішками та всякими вигаданими жартівливими історіями, що викликали могутній регіт всього куреня. Інші показували всякі трюки та штуки. Але найбільшу зацікавленість викликали оповідання з історії України. Тому така година давала плідний позитивний заряд бадьорості, доброго настрою і служила для малоосвічених великим надбанням нових знань та поглядів на оточуючий світ та розширенням світогляду. Після тої вільної години службовий старшина робив збірку всього куреня, і ми всі гуртом співали молитву "Боже Великий, Творче Всесильний", співали ми її кожний день, не дивлячись на погоду. Після молитви службовий старшина давав команду "вечірня зоря". Після цієї команди всі роздягалися, вкладалися на свої лежанки, і весь табір засинав міцним блаженним сном, тільки вартівнича та внутрішня служба пильно охороняла наш спокій і ніч.
Карпати вражають своєю надзвичайною красою, чистим, настояним на полонинських квітах та смерекових лісах повітрям, шумом лісів, щебетом птахів, дзюрчанням гірських потоків та величчю гірської природи. Нам доводилося подорожувати Довбушевими стежками, пити чисту джерельну воду з криниць, з яких колись у давнину пили воду Довбушеві опришки. Оглядали Довбушеві печери, наслухались про незліченні скарби, нібито сховані десь в карпатських печерах, і це додавало нам сили та гордості за нашого славного предка, бо ми тепер були його спадкоємцями в якійсь мірі. За переказами гуцулів, Олекса Довбуш брав у багатих, а бідним давав — і ми стояли на тому, щоби вигнати лютих ворогів з рідної землі і дати нашому народові волю та незалежність. Ми не мали в своєму розпорядженні багато часу, щоби милуватися надзвичайною красою природи, бо у нас всі дні були заповнені суворим вояцьким життям, перемішаним зі смертельною небезпекою. На кожному кроці чигала якась несподіванка, до якої кожен з нас мав бути завжди готовий. А таких несподіванок було багато, ми до них звикали, гартувались, бо питання "бути чи не бути" в багатьох випадках вирішувалось секундами, нашою рішучістю та відвагою.
Велика проблема була з продовольством, бо прогодувати три сотні стрільців в горах далеко від доріг, все нести на плечах, бо і коней не було у нас достатньо, не так було легко. Тож зрозуміло, що вояцький пайок був дуже мізерний, а доставка харчів мусила зберігатися в таємниці, щоби не ставити під удар тих, які нам допомагали. Тому-то ми завжди підтягали ремінці, як казали, на "сибірську дірку" — у нас навіть зародилася в той час поговірка "Три дні не їж, але весело дивися". Повстанське життя не було з медом також, бо воно виходило за рамки звичайної військової служби, і тут не могло бути ніякого порівняння ні з чим. На звичайну військову службу набирали рекрутів за існуючим законодавством, а повстанці йшли в підпільну армію добровільно, за велінням совісті та за покликом серця. Ми ставили перед собою мету, у нас була велична, висока ідея, і ми всі, що ступили на цей тернистий шлях, кожної миті пам'ятали першу заповідь Декалогу — "Збудуєш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї". Другого шляху не існувало. Тому всі труднощі повстанського життя ми долали з гордістю, бо усвідомлювали, що ми є та іскра, з якої повинно розгорітись полум'я національно-визвольної боротьби.