На цьому тернистому шляху було дуже багато всяких перешкод, але ми вчилися їх долати і вперто гартувалися до тих майбутніх подій і випробувань, які на нас чекали. Ми ходили на бойові операції, а також на тренувальні марші, де доводилося долати багатокілометрові переходи, і в гірських умовах це було надзвичайно важко. Весь час ми йшли озброєні, несучи на собі всю військову амуніцію. Видертись на гору без нічого не просто, а то треба було нести свою зброю, боєзапас, навперемінку запасні диски до кулеметів, розібраний по частинах міномет і міни до нього. Хоча були ми молоді, проте пройти горами весь день коштувало багато зусиль.
Треба ще торкнутись такої болючої проблеми як повстанський одяг. Починаючи з весни 1943 р., Повстанча Армія одностроїв не мала. У відділи, сотні та курені приходили добровольці хто в чім мав, бо фактично у нас не було майстерень, де би шили однострої, і не було фабрик виробляти сукно. В ті часи повстанцеві в першу чергу треба було мати ремінь, на якому можна почепити багнет, патронташ та гранати — якщо стрілець підперезаний ременем, то видно, що то вояк, а без такого ременя — то цивільний чоловік. На голові носили, як правило, пілотки: польські, німецькі, російські, мадярські, поліційні, також різноманітні кашкети та капелюхи. Штани також були всяких армій, а найбільше цивільних, одягали куртки, блузи, гімнастерки, френчі, піджаки, плащі — теж хто які мав: і цивільні, і всяких армій. Отже, як подивитись зі сторони на те наше військо, то воно виглядало дуже строкато. Були між нами хлопці, яким пощастило роздобути повний німецький чи мадярський однострій, то ми із заздрістю завидували таким, бо глянути на такого — зразу було видно, що то вояк, і всі ми мріяли про ті часи, коли будемо мати всі однострої. Такий час прийшов тоді, як ми пройшли вишкіл і почали воювати з ворогами — аж тільки тоді в боях ми здобували собі трофейні однострої різних армій.
В ті часи було багато большевицьких одностроїв, бо з наших теренів ще зовсім недавно німці прогнали большевиків, і багато одностроїв залишилось, але чомусь у нас та уніформа не користувалась пошаною, хіба шинеля, бо була з міцного сукна і захищала добре від холоду. А ненавиділи ту форму набагато більше, бо були ще в пам'яті народу нелюдські злочини енкаведистів, які позалишали, втікаючи із західноукраїнських земель, повні тюрми по-звірячому замордованих тисяч невинних людей. Згодом теренова сітка ОУН почала збирати поміж населення льняне полотно, яке люди офірували для УПА, і це полотно фарбували на зелене і шили для вояків однострої.
Десь в кінці березня чи на початку квітня 1944 р. на Великій Україні радянські війська прорвали німецький фронт і німці панічно тікали на захід. Це продовжувалось кілька днів, аж поки вони не зупинили той прорив. Але в паніці втікали німецькі тилові частини, поліція, всякі команди, охоронні відділи, а також регулярні частини. Всі дороги на захід були заповнені відступаючими обозами, технікою та награбованим добром. Тим хаотичним положенням скористалися наші сотні та курені. Вони вибирали на дорогах, по яких відступали німці, стратегічно вигідні позиції, влаштовували засідки, зупиняли німців та роззброювали, забирали в них все те, що було потрібне для оснащення нашої армії. Треба зазначити, що такі акції не завжди вдавалися без пролиття крові, були випадки, що за цю зброю, амуніцію та військове спорядження платили головами. Але в результаті таких операцій наша армія стала виглядати справжньою армією. Зникли цивільний одяг і різновидні озброєння. Здобули важкі кулемети, гарматки, міномети, коней, возів, брали також машини та мотоцикли. Багато зброї та амуніції замагазинували по криївках та на чорну годину.
Минуло більше півстоліття, і ті далекі події стали історією, до якої будуть довгий час звертатися дослідники нашої славної минувшини, будуть прискіпливо аналізувати джерела — і це будуть в більшості випадків спомини тих, хто в ті часи творили історію, були активними учасниками змагань. Документальних матеріалів дійшло до сьогоднішнього часу дуже мало, їх свідомо знищували провідники і командири у безвихідних ситуаціях перед лицем неминучої смерті, щоби вони не потрапили в руки ворогів і щоби вороги не репресували багатьох законспірованих прихильників, симпатиків та теренову сітку озброєного підпілля ОУН. В літописі УПА буде багато білих плям, бо багато подій і фактів забрали з собою в могили провідники і командири ОУН та УПА, які воліли, тяжко поранені в боях чи оточені в криївках, знищити себе, ніж здатися на милість ворогів, на нелюдські жорстокі тортури в підземеллях НКВД.
В нашому курені хроніку буднів записував курінний писар "Вдовенко", причому записував детально і на високому майстерному рівні, бо уривки я кілька разів чув, як він зачитував стрільцям. Я його близько не знав, хто він і звідки, бо тоді було незвично допитуватися — зразу це викликало би підозру в стрілецтва. Кожний з нас був невідомим для іншого так, як цього вимагала конспірація і тактика підпілля. Ми, в основному, дотримувались заповіді Декалогу — "Про справу не говори з ким можна, а з ким треба". Зрештою, в курінь, а це був самий початок створення армії, приходили тільки перевірені високоідейні хлопці, нас єднала спільна мета визвольної боротьби.
Я не беруся все детально описувати, бо дуже багато фактів стерлося з пам'яті — протягом довгих років більшовицької неволі організм піддавався голоду, холоду, жорстоким перепадам, різним хворобам, тяжкій каторжній праці, і все це на межі життя та смерті. Протягом довгого часу ледь жевріла в серці і свідомості іскорка надії — чи ми виживемо в тих жорстоких знущаннях, в яких нас на кожному кроці принижували, шельмували, і тільки якийсь здоровий глузд підказував, що не може бути такого, щоби стільки страждань, мук та пролитої крові пропало даремно. Сьогодні знайшлося багато ревізорів, фальсифікаторів, лжеіс-ториків, які стараються перекрутити, спотворити визвольні змагання нашого народу, шукають компрометуючих доказів, щоби очорнити пам'ять тисяч героїв, які поклали свої голови в боях та в пекельній людиновбивчій зоні "Архіпелагу ГУЛАГ".
Я пишаюся тим, що ділив неймовірно небезпечні умови повстанського життя з багатьма вояками, які пройшли шлях від рядового стрільця до командирів сотень та куренів. Один з них, стрілець "Чорнота" — Володимир Чавяк, що за чотири роки повстанських змагань дослужився до рангу сотника і командував повстанським куренем УПА. Наша молода держава не взяла нас, тих, що пройшли мученицький шлях, під свою опіку, не оцінила належно того героїчного подвигу, що його записала Західна Україна на сторінках нашої історії, хоч цей подвиг коштував дуже дорого нашій нації, бо в тих змаганнях за відновлення української державності загинули провідні сили західноукраїнських земель. Протягом прожитих років я не ставив собі ніколи за мету хоч трохи підняти завісу і поглянути в півстолітню давнину, бо з відомих всім нам обставин за тією залізною завісою, навіть при великому бажанні поділитися споминами нашої героїчної юності, було це ризикованою справою — за нами, колишніми вояками УПА, стежило невсипуще око чекістів, і дуже часто бувало, що не за розповіді, а буквально за два слова критики радянського устрою, необачно висловлені в присутності замаскованого агента КДБ, присуджували 10 років позбавлення волі.
Дуже шкодую, що за півстоліття стерлося з моєї пам'яті багато подій та пригод, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою тих років. Навіть забулися псевдо вояків, з якими був в одному рою, пробую згадати декого, але фактично тільки деякі яскраві постаті збереглися в пам'яті: командири роїв — "Карий", "Морозенко", "Чумак", "Орлик", "Буревій", "Вивірка", "Кропива", чотові командири — "Скуба", "Юрко", "Благий", "Славко", "Черник", сотенні командири — "Козак", "Дон" та командир куреня "Липей". В той час, як я потрапив в руки чекістів, по волі Небесного Творця уникнувши каліцтва та смерті і опинившись за колючим дротом в пеклі сталінських концтаборів, там не було з ким згадувати про ті події, бо поміж нами були законспіровані стукачі і такі теми не можна було зачіпати. Тож в пам'яті стиралися події і факти, до того ще і не було впевненості, що вдасться вижити в тих нелюдських умовах, щоби колись комусь переказати те, чим жило наше покоління в часи духовного відродження та стрімкого злету приспаного лицарського духу нескореної нації. Тепер, аналізуючи прожитий проміжок часу, шкодую, що не спромігся, не наважився, не вистачило відваги занотувати ті історичні події, яких я був свідком. Якщо би хтось стрінувся з тих, які проходили вишкіл в курені "Чорні чорти" зі мною, то можна було би більш детально описати нашу минувшину, та, на жаль, не зустрічав я нікого — тільки доходили чутки про героїчну смерть командирів того Першого Вишкільного куреня.