Пройшло небагато часу, як одного дня наша розвідка донесла командуванню куреня, що до Поляниць наїхало дуже багато німців. Нас всіх заалярмували, в лічені хвилини виставили кругом табору замасковані бойові застави і стали чекати дальших наказів командування, Є приказка, що найважче доганяти і чекати. І дійсно, напруження було велике, бо не знали, звідки нападуть німці — десять кілометрів по гірських стежках, а саме стільки було від Поляниць до нашого табору, можна здолати за дві з половиною години (ма-єтьдя на увазі — в повному бойовому спорядженні). Ми в напруженні очікували ворогів до темної ночі, і аж тоді напруження спало. Вже вночі прийшли наші розвідники і доповіли, що німці на цей раз не планували нас зачіпати, а робили обшуки по хатах. Нічого компрометуючого не знайшли, прочесали околицю навкруг села, а потім прийшли до тих могил, де були поховані наші друзі, відкопали небіжчиків, порозбивали домовини, повиймали останки і порозкидали по кущах, зарівняли могили, відкопали і спалили хрест, після того зібралися і відійшли.
Відразу на другий день була послана чота "Скуби" до Поляниць, вони позбирали тіла героїв і поховали їх ввечері без свідків, замаскували місце поховання, щоби, крім нас, ніхто не знав. По всьому було видно, що німці мали добре налагоджену розвідку, коли детально були поінформовані про наші дії. Ми вже переконалися, що вороги не зупиняться і знову будуть тривожити вічний сон наших бойових товаришів. Вороги не змогли нас знищити, бо нам помагало кожне дерево, кожний кущик, кожна видолинка, кожна купина, бо ми виросли на тій землі; ми кормилися її хлібом та її плодами, вона була оспівана в піснях, полита кров'ю та потом наших предків, і ми, її діти, повинні і зобов'язані її боронити від ненависних лютих завойовників, які несли нам смерть, неволю та кайдани. Вороги не могли втриматись на нашій землі, бо вона горіла під їхніми ногами. Разом з іншими народами Європи ми внесли свою вагому частку в розгром коричневої ракової пухлини на тілі Європи, але за ту перемогу ми заплатили дуже дорогою ціною — життям найкращих синів та дочок нашої нації.
Ми хоронили полеглих героїв на видних місцях, якщо дозволяла обстановка, — на видних тому, щоби колись наші нащадки могли поклонитись їх могилам, гідно вшанувати їхню пам'ять. Але тих, яких гітлерівці насильно забрали, арештували, повивозили на чужину, нищили по тюрмах, концтаборах, в газових камерах і їхній прах невідомо де спочиває, про них і по сьогоднішній день ніхто не спом'яне, бо це безвісти пропалі невідомі і свої подвиги чи невдачі вони не могли комусь передати. Майже всі без винятку вони були знищені і, таким чином, свої таємниці забрали з собою в могилу. Нищили їх немилосердно ті, які на пряжках носили напис "З нами Бог" — тому постає запитання: хто насправді були ті люди, якщо їх можна назвати людьми, чому вони Божим ім'ям прикривали страшні, нелюдські, пекельні злочини, навіть над тими глумились і знущались, які покинули Цей світ. Можна припускати, що вони були посланцями пекельного зла, потойбічного світу, бо не мали людського серця, ані крихітки співчуття, їх навіть катами назвати важко, бо кат позбавляє життя свою жертву в одну мить, а вони Дуже довго і витонченими методами мордували жертву, так що вона дуже довго і в страшних муках покидала цей світ.
Над нашим краєм в часи Другої світової війни пронісся смертоносний ураган, який сформувався в Берліні та Москві. Вбивче жало цього урагану було спрямоване на наш край та народ. Наш край з величезними природними багатствами, гарним кліматом та вигідним географічним положенням був потрібен, як повітря, Берлінові та Москві. Тільки на заваді стояв наш народ. Як німці, так і москалі один поперед другого запопадливо нищили фізично і духовно, планово і послідовно провідні сили нації і нашу інтелігенцію, а потім і корінні верстви населення. ОУН створила УПА для збройного захисту нації, і хоч УПА не перемогла окупантів, але бойові її дії були поштовхом до мобілізації всіх наших життєтворчих сил, до пробудження приспаного генетичного потенціалу нації до Великого Чину. Бойові дії УПА нагадували широким масам народу, що ми не є раби, не боягузи, що в наших жилах тече лицарська кров наших славних предків і нас підбадьорює, підживляє дух відвічної стихії, який не дав стерти з лиця землі нашу націю лютим завойовникам-сусідам. Отже, в тій війні ми нагадали світові, що ми були, є і будемо боротись за волю і незалежність нашого народу.
Розділ V
ДЕЗЕРТИР
Сотня "Козака", прийнявши по дорозі в Карпати вимушений незапланований бій з німецькими загарбниками в селі Кіданці під Коломиєю, без особливих інших пригод прибула на місце постою. По наперед запланованому і опрацьованому ОУН задумі вишкільний табір був закладений в Коломийському районі у підніжжі гори Тарниця. Сотня "Козака", долаючи незвичні для нас, підгорян, гірські стежки, дороги, перевали та плаї, одного погідного весняного дня досягла кінцевого пункту нашої мандрівки. Для нас всіх усе було нове і незвичне, особливо гірська природа. Великі безкінечні простори, і все гори і ліси, ліси і гори, і все зелене, повітря чисте, п'янке, настояне на полонинських травах і квітах, запах лісової живиці-смоли, різкий запах хвої, часті короткочасні теплі дощі — все це підбадьорювало, захоплювало своєю величчю, неповторністю картин, краєвидів один кращий від другого. По дорозі попадались обороги з сухим пахучим полонинським сіном, копиці сіна, обгороджені плотиком з жердин, щоби сіна не поїли дикі кози та олені, попадались колиби особливої конструкції, де зимою перебували гуцули-лісоруби, а майже на кожній більшій полонині були великі загородки-кошари для овець з будиночком, в якому ночували вівчарі і там же переробляли овече молоко на бринзу, будз, кисляк та багато інших молочних продуктів, які майстерно вміють тільки в Карпатах виготовляти тутешні майстри, успадкувавши ці способи переробки овечого молока від прадідів та пращурів. Карпатське вівчарство бере свій початок з незапам'ятних часів нашого буття, бо не тільки викликає подив переробка овечого молока, а сама навіть гуцульська говірка достойна того, щоби її ґрунтовно дослідити, бо там ще в ті роки старі гуцули говорили так, як говорили їхні пращури в часи Київської держави. Для нас все це було загадкове, незвідане і неосмислене, бо ми ніби перенеслися на іншу планету, де людина губилась у тих величезних просторах, де часто гори та ліси окутували хмари та тумани, а через кілька хвилин із-за хмар з'являлося сонце, заливало яскравим світлом піднебесні простори, і та барвиста зелень впливала на людину життєдайно, додавала заряд бадьорості, бо така велич природи була стимулятором людського бажання освоїти ті простори, підкорити вершини, побувати в глибоких проваллях або, як там називають, зворах, насититись досхочу неповторною красою цього зеленого чуда.
В мандрівках по Карпатах не раз підсвідомо згадувались уривки з книги "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського, який зіставляв фантазію з природою, бо воно інакше і не може бути, бо краєвиди неповторні, їх безліч, а як ще сюди вписати місцевого мешканця зі старовинними повір'ями та забобонами, в яких природа живе, думає, лякає, помагає мститись, — то виходить, що не можна ані прутика зламати, ані квітку зірвати, бо вони можуть і людині в лиху годину помститися. Звичайно, що в ті роки і в тих обставинах не було багато часу філософувати над тими цінностями, але як би там не було — ці всякі незвичайні явища, досі нам невідомі, додавали привід захоплюватися тією чарівною вічнозеленою неповторною країною, бо це збагачувало духовно і ці пізнання додавали гордості за те, що наш край такий різноманітний, багатий та ні з чим незрівнянний.
Наша сотня прибула в табір, і цей табір ніхто з нас до того не міг уявити — яким він повинен бути і що, власне, є табір. Мені уявлялося, що табір виглядає щось на зразок такого, як я бачив на малюнках в книгах з історії України — козацький табір з наметами, обведений глибоким ровом; думалось, що це щось на зразок казарм, обгороджених глухим парканом, або щось принаймні як показове господарство, теж обгороджене, з вхідною брамою. Та при вході в повстанський табір ми переконались, що наша уява чи фантазія була не на висоті.