Під високою горою Тарниця протікала маленька гірська річечка, вода чистенька, джерельна і дуже холодна; над річкою прямо поміж смереками була невеличка галявина, — це було місце для збірки куреня. Ні однієї деревини не рубали, щоби не можна було помітити табір з літаків — так, як створила природа, так ніхто нічого не рухав. Тимчасові колиби спорудили поміж смереками кругом цієї галявини, зверху їх не можна було помітити, бо односкатні колиби накрили грубим шаром смерекових та ялинкових гілок з таким розрахунком, щоби цей дах не пробив дощ. Постіль вимощували теж зі смерекових гілок з хвоєю. Огорожі ніякої не було, на чотирьох кутах табору стояли замасковані вартові, але таким чином, щоби один одного бачив. Ми, новоприбулі, теж побудували собі колиби, і вважали, що це вже є комфорт, бо є де заховатися від дощу та переспати ніч. Як падав дощ, то мокрий одяг і взуття сушили на вогні, бо мешканці кожної колиби мусили палити ватру, щоби обсушитись. Ті стрільці, яких ми застали, вже жили там кілька тижнів, і весь набутий ними досвід ми переймали для себе. Нас розділили по роях та сотнях — вийшло три сотні: вишкільна, бойова та технічна. Я був зачислений у вишкільну сотню.
Після впорядкування та побудови колиб ми почали проходити військовий вишкіл. Не пам'ятаю, скільки пройшло часу, як ми проходили муштру, одного ранку на збірці куреня вияснилось, що нема одного стрільця — ввечері був, а ранком вже нема. Зброя залишилась, а стрілець пропав. За-алярмовані були всі стрільці, і в таборі залишилась тільки вартівнича служба, поранені та кухар. Нам був даний наказ прочісувати той терен, де ми знаходились, шукати дезертира, бо таку оцінку дало командування, і був наказ, що, якщо ми його помітимо, а він не буде підпорядковуватись наказу, то після попередження стріляти в нього. Його об'явили нашим смертельним ворогом, бо припускали, що це є шпигун і він може привести німців, щоби нас знищити. Форсованим маршем ми вийшли з табору, розділились на кілька відділів і приблизно в напрямі найближчих сіл від нашого табору почали прочісувати ліси, полонини та звори. Найближчі села були далеко, по кільканадцять кілометрів горами, бо доріг не було, хіба що малопомітні стежки. Пошуки тривали майже цілий день, десь аж перед вечором прибіг до нашої чоти зв'язковий з другої сотні і повідомив, що є наказ повертатися в табір, бо дезертира наздогнали і впіймали. Ми завернули назад, гублячись у здогадках, що воно таке — дезертир, як між нами міг взятися такий чоловік, чому втікав, чи справді шпигун. Я не знав його особисто, бо за недовгий проміжок часу не встиг усіх пізнати — просто не було часу вільного, бо весь день муштра, і час був поділений, розрахований так, що ми мали тільки ввечері одну годину вільну. Говорили, що псевдо його "Орел" і він був у другій бойовій сотні.
Ми аж пізно ввечері прийшли до табору, але найперше хотілося побачити дезертира, зрадника чи втікача. Окрім тих колиб, у котрих квартирували стрільці, одна велика, побудована окремо колиба була призначена для вартівничої служби і називалась вартівня. У нас були трофейні шинелі та шоломи, які перефарбували на нашу українську синьо-жовту символіку і тризуб. Наш курінь ще не мав військових одностроїв, і стрільці вдягались у те, хто що мав, але переважно цивільне вбрання, а на головах — капелюхи, кашкети, пілотки всяких армій; взуття теж різне — тож зі сторони військо виглядало дуже строкато. І щоби видно було, хто несе вартівничу службу, був даний наказ, щоби стрільці, які несуть вартівничу службу, одягали трофейні шинелі та на головах носили сталеві шоломи з українською символікою. Служба вартівнича та внутрішня мінялась через добу; нова зміна приходила на вартівню, одягала шинелі і шоломи, проходила зміна постів, нові ставали на охорону табору, а ті, які відбули свою зміну, знімали шоломи та шинелі з себе і повертались у свої колиби, де постійно проживали. На зовнішню охорону табору та всередині табору виділялось десь коло двадцяти стрільців.
Прийшовши ввечері до табору, ми проходили повз вартівню і побачили при світлі ватри сидячого втікача, а над ним з крісом напоготові стояв стрілець з вартівничої служби. Не раз карали стрільців за якісь дрібні провини на добу чи дві арешту на вартівні, але це було по військових правилах, з арештованого знімали ремінь, забирали зброю, і це рахувалось для стрільця, що він сидів під арештом, беззбройний, під вартою. Таке для стрільця було ганьбою перед друзями, хоч і досить символічним покаранням. І, звичайно, всі старалися не попадати під вартівню. Аж тепер ми побачили цього високого, здорового, чорнявого парубка — дезертира. Ніхто з нашої чоти не промовив до нього і слова, ані злоби, ані співчуття. Сидів він розбитий тою невдачею, що спостигла його свідомо чи несвідомо — годі було його тепер судити, бо ми всі стратили день, прочісуючи ліси, озлоблені таким непотрібним поворотом справи, голодні, перевтомлені, і після вечері та молитви пішли відпочивати.
Як ми опинилися в Карпатах, то часто на збірці всього куреня в урочистій обстановці наш курінний писар "Вдовенко" зачитував всілякі накази та розпорядження нашого головного, крайового, військового Проводу, які стосувались військових законів повстанчої армії, бо армія тільки зароджувалась, тільки творились закони, і з ними нас знайомили. В одному із законів наголошувалось, що за дезертирство по законах воєнного часу була найвища міра покарання — розстріл. Ми якось не надавали великої уваги тим законам і ставились до них байдуже, бо як ішов доброволець в повстанчу армію, то думок про дезертирство чи зраду в нього не було і не могло бути. Тут вперше зіткнулись з таким явищем і мимоволі стали над тим задумуватись, що спонукало молодого вродливого парубка тікати від нас. По-встанче життя було не розважальна туристична мандрівка, а тернистий, сповнений смертельних небезпек шлях, на який ми пішли добровільно, свідомі того, що нас чекає. Поміж нас точилися розмови на цю тему, і ми ще тоді просто не уявляли, що таке зрада, дезертирство, шпигунство і які все Це може мати наслідки для нас усіх. Одні стояли на таких позиціях, що цей дезертир, якщо би йому вдалося втекти, міг би піти до німців і привести їх до нашого табору, а так, як він знав всі ходи і виходи в таборі, то нас усіх могли перебити або, ще гірше, взяти в полон і знищити в найстрашніших муках, бо ми були для них смертельними ворогами. В умовах підпільної боротьби це була зрада, нічим не виправдана.
На другий день, як звичайно, весь курінь пішов на полонину на муштру, а командир куреня в присутності ще кількох старшин узяв дезертира на допит. Що він говорив, яке виправдання давав на свою користь, ми не знали, але бачили, що він продовжував сидіти на вартівні під арештом. Стрільці, які були з ним в однім рою, розповідали, що цей дезертир "Орел" писав вірші і щось не був задоволений військовою муштрою. Можливо, що він міг бути, як у нас прийнято говорити, "мамин синок", а якщо це було так, то, видно, він попав "не в свої сани". Можливо, він уявляв собі повстанче життя в рожевих тонах, повне романтики, насичене щоденними фантастичними подіями та пригодами, в яких він, сповнений шляхетних поривів, вирішував запозичені з романів неординарні головоломні завдання, малюючи в своїй уяві картини, достойні подиву недосвідчених у правдивості чи вигадці аматорів посмакувати сенсаціями. А тут навколо сувора військова дисципліна, обмеження в просторі, обґрунтована необхідність жити в рамках певних правил і революційних законів, підпільна життєво необхідна конспірація і, нарешті, в повному розумінні цього терміна, спартанський спосіб життя.
Самозречення і сувора необхідність виробити в собі сильну волю було прагненням багатьох нас, молодих, захоплених відвагою легендарних героїв підпільної боротьби ОУН в умовах польської диктатури. Особливе захоплення було тими, вміло підготованими атентатами в передвоєнні роки, про які ми прочитали в ідеологічному журналі "Ідея і чин", і які були для багатьох з нас поштовхом, щоби готувати своє тіло і дух до найскладніших, найнебезпечніших випробувань на міцність і незламність повстанця. Наші фізичні та духовні тренування на витривалість ми витримували мовчки, зі стиснутими зубами, звикали зберігати рівновагу духу в скрутних і неочікуваних ситуаціях, не ховались за спини друзів, а з миттєво обміркованим холодним розрахунком діяли блискавично і безпомилково. За нами не встигали старші віком стрільці, в них вже не було запалу до такого спартанського самовдосконалення, бо це вимагало самопосвяти, відречення від радощів щоденного життя і фанатичного прагнення — служити тільки ідеї визволення України, служити і віддавати свої сили, а як буде потрібно, то і життя, цій високій ідеї.