Ми марили подвигами, бо вважали, що це і є вершина патріотичної досконалості та загального визнання. Ми підходили до факту відродження українського війська як до створення світу, бо Господь з нічого створив усе і всьому надихнув життя, — так і ми вірили, що зі створенням та побудовою повстанської армії, яка буде базуватись на свідомих доб-ровольцях-патріотах, ми no-біблійному створимо світло, що переможе і просвітить невольничу темряву, розбудить і покличе до життя приспану волю і запалить смолоскип відродження нації. В ім'я цього ми долали неймовірні труднощі, виробляючи в собі сильну волю, щоби в майбутньому бути прикладом, еталоном для тих, які будуть з нами чи прийдуть після нас, щоби служити взірцем досконалості, відданості нескореному бунтівному народові, який через століття проніс у своїх генах незламність вільного духу, пам'ять про минулу славу та з фанатичною наполегливістю зумів зберегти найкращі етнічні риси минулих поколінь нашої нації. Ми старалися докопатися до того животворчого загадкового таємного джерела, яке давало початок тим незворотним процесам нашого буття, в якому наш народ мусив протягом століть боротися за виживання і виховувати в собі силу волі, не вагаючись, у вирішальній безвихідній ситуації приносити себе в жертву на олтар незнищенності нації; старалися наслідувати наших предків, які за волю і віру були катовані, саджені на кіл, вмирали, зачеплені гаком за ребра, живцем спалювані на вогнищах, осліплені, прикуті до галер, замуровані навічно в холодних підземеллях — і їх треба було не тільки наслідувати, але і помститися за них, бо їхня мученицька невинна кров кликала про помсту до неба. Ці мученики за незнищенність нації були для нас, як яскраві зорі на темному небозводі нашої трагічної історії, як Прометеї та незборимі Титани нескореного духу.
Не пройшло багато часу, не пам'ятаю точно скільки, бо час для нас минав у щоденних клопотах — весь день на полонині на військових вправах, на муштрі; військові походи, бойові дії, тренувальні марші, вартівнича та внутрішня служба — це все забирало в нас весь час, і ми, молоді, задоволені були тим, що ми вже вояки, навчені і обізнані з військовою справою. Те, що ще недавно було для нас недосяжне — ми тими знаннями тепер володіли бездоганно, і мало було між нами таких, котрі би не опанували таємниць військової справи. Одного ранку в таборі знову оголошено тривогу; в лічені секунди ми вже стаємо на площадці на збірці при зброї, і знову наказ — ловити дезертира. Вартівнича служба не впильнувала дезертира, і він на світанку таки повторно втік. Кожній сотні був визначений оперативний терен, і ми прискореним маршем вирушили виконувати завдання. На цей раз утікач не встиг далеко втекти, його наздогнали, зв'язали руки і привели в табір. Він знову сидів із зв'язаними руками під наглядом вартівничої служби. Поводилися з ним строгіше, бо всім завдав неприємностей, і тепер більшість стала усвідомлювати небезпеку, бо таки само собою напрошувався висновок, що можна очікувати від нього лиха, бо він, очевидно, остаточно став на зрадницьку стежку і не думав з неї повертатися назад. Тепер, хто проходив попри вартівню, вже без співчуття, а з підозрою та антипатією поглядав на нього.
Ми стояли в тимчасовому, змайстрованому на швидку руку таборі, а технічна сотня будувала для куреня новий табір. Там були побудовані дві будівлі, схожі на казарми, і одного дня ранком ми дістали наказ перебратись на нове місце постою. Весь курінь перебрався в новий табір десь за півдня, бо це було недалеко. Розмістилися по сотнях, а кожний стрілець влаштувався по-своєму, щоби було зручно і вигідно. Другу половину дня проходили військову муштру на полонині. На наступний день, як звичайно, ранком "рання зоря", руханка, водні процедури, сніданок і збірка при зброї на невеличкій галявині. На збірку був наказ стати всім, хто є в таборі, окрім тих, хто ніс вартівничу та внутрішню службу. Все було як звичайно, але відчувалася якась настороженість. На збірку, як і кожний день, для рапорту в супроводі сотенних та чотових прийшов курінний командир. Службовий старшина відзвітував командирам про стан табору та куреня. Курінний "Липей" не спішив давати команду "спочинь", а наказав службовому підстаршині: "Коменданта варти — до мене". Комендант варти побіг, і за хвилю під конвоєм стрільця з вартівничої служби привели зв'язаного дезертира. Курінний наказав прив'язати його до смереки перед збіркою куреня. Його розпорядження виконали. Тоді "Липей" сказав курінному писареві "Вдовенкові" стати перед куренем і зачитати наказ. "Вдовенко" зайняв вказане місце, дістав з польової шкіряної трофейної торби книгу наказів. Пролунала команда "струнко!", і "Вдовенко" чітко, голосно та лаконічно зачитав наказ, який зводився до того, що стрільця "Орла" по законах воєнного часу за дезертирство і зраду за рішенням командування куреня прилюдно на очах всього куреня — розстріляти. Для цієї екзекуції була викликана зі збірки та вартівнича служба, під час чергування якої вже другий раз утік дезертир, їм наказано стати навпроти дезертира в лаву; пролунала команда заряджати зброю і націлитись в дезертира. Чотовий "Черник" дав команду: "Увага, вогонь!". Гримнув крісовий залп, а дезертир... стояв, прив'язаний до смереки, живий і неушкоджений. Ніхто з тих, які стріляли, наче змовившись, не цілився у втікача, а всі стріляли мимо.
Ще в той час ми не усвідомлювали, що то є зрада і які вона може мати фатальні наслідки для нашої підпільної боротьби. Та й ще треба мати на увазі, що в той час у нас не було таких випадків зради чи дезертирства, тож зрозуміло, що психологічно ми не були підготовлені до відплатних заходів. Ще ніхто з нас не відчував ані особисто, ані громадою болю, страждань та незагоєних моральних ран, скоєних слабохарактерними, підлими, продажними зрадниками, яких під-куплювали, шантажували, вербували і направляли на дорогу зради проти своїх друзів наші запеклі люті вороги. Тому-то ніхто з вартівничої служби ще не мав у свідомості та в своєму серці накипілої ненависті, злоби та помсти до цього першого повстанського Юди, і всі стріляли мимо. Складалося враження, що це якась попередньо запланована застрашуюча акція. В наступні секунди пролунав грізний голос "Липея" до виконавців смертного вироку, що, мовляв, вони не виконали наказ командування і якщо другий раз повториться відмова, то всіх виконавців розстріляють разом з дезертиром. Пролунала команда ще раз заряджати зброю бойовими набоями, цілитися в дезертира і, на команду чотового "Черника": "Вогонь!", прогриміли крісові вистріли. Продірявлене кільканадцятьма кулями тіло дезертира, облите кров'ю, опустилось на землю. Даний був наказ забрати його і поховати поза територією табору в лісі. Кожен з сотенних командирів позабирали свої сотні і пішли, як і кожен день, виконувати заплановані завдання.
Не тільки для мене, а й для більшості стрільців куреня це була неочікувана приголомшуюча подія, що не вписувалась у норми повсякденного життя. Ми звикли бачити в боях тіла убитих наших друзів, трупи ненависних ворогів, бо це були закони воєнного часу, і ми стали на шлях визвольної боротьби не для того, щоб демонструвати пасивність і невиправдану бездіяльність, а для того, щоб у кривавих, запеклих нерівних боях вигнати з рідної землі лютих завойовників, які несли нашому народу кайдани, неволю, руїну і смерть. Цей трагічний випадок змусив нас іншими очима подивитись на другу сторону медалі, для нас невідому, і щодо вироку були між нами різні погляди.
Багато було таких, що засуджували таку дію і твердили, що треба було застосувати до дезертира тілесні покарання, або, простіше кажучи, нагнати розуму з сідниці в голову. Але це було б невиправною ганьбою як для командування, так і для винуватця, бо він ніколи не забув би такого принизливого вироку і, мабуть, таїв би приховану злобу дуже довго, а у вирішальних обставинах, де йшлося би про ворожу перевагу, міг би свідомо, у відплату за приниження свого "Я", перекинутись у табір ворогів. Були такі, що не надавали втечі ваги смертельного злочину, а міркували так, що втік — і на те треба махнути рукою, бо без одного вояка війна все одно відбудеться, а він не хоче бути з нами, то нехай іде на всі вітри. Інші шкодували, що такий вродливий парубок пішов марно зі світу, — мовляв, не гоже самим себе нищити, бо і без того нас вороги нищать без числа.