Це вони, сталінські діти, перетворили нашу благословенну землю на духовну руїну, закопали в могили без хрестів мільйони замучених штучно викликаним голодом, на Соловках втопили в морі еліту нашого народу, на шахтах за Полярним колом замучили каторжними роботами мільйони синів та дочок нескореної нації, розстрілювали в потилицю незламних духом, не кажучи вже про Крути, Базар та незліченні жертви, по-звірячому замордовані у в'язницях Західної України в 1939-1941 pp. Тож і в 1944 р. в Західній Україні репресивна машина НКВС продовжувала нищити провідні сили нації з нечуваною жорстокістю, силою зброї, опираючись на людей, обдурених фальшивою більшовицькою пропагандою, які не вміли розрізнити — де правда, а де брехня.
На Рубанях повним ходом кипіла заздалегідь запланована знищувальна людиновбивча робота, жертвою якої були невинні люди, в серцях котрих горіла незгасна любов до своєї Батьківщини, а цю любов силою виривали з їх грудей бездушні московські кати. Людолови кожний день приганяли затриманих людей, зв'язаних по кілька чоловік, їх тут цілодобово фільтрували, пересівали через кадебістське решето, але зовсім інакше, як хлібороб зерно, бо до зерна хлібороб ставиться, як до священного Божого дару, який дає життя, а чекісти створювали і опрацьовували десятиліттями ту систему фільтрації, яка передбачала все — брехливу агітацію, муки, тортури, пастки, очні ставки, вміло і дуже хитро підготовані провокації, підслуховування, шантаж, погрози і взагалі весь арсенал, яким ці упирі користувались упродовж існування безбожної, проклятої мільйонами замучених громадян сатанинської людинодробилки, якій назва — більшовицька імперія зла. Не оминула і мене чаша сія.
Не відчуваючи ніякої небезпеки, голодний, перевтомлений кількаденними переходами лісами, на світанку я виходив стежиною з лісу; через поріділі дерева вгадувалось вже поле. Але ще було темно і неможливо добре зорієнтуватися, де я знаходжуся, чи далеко до найближчого села. Густий ліс залишився позаду, а попереду виднілися густі кущі ліщини і поодинокі дерева. Раптом, не встиг я і оком змигнути, з кущів, між якими я проходив, накинулись на мене багато постатей у маскувальних плащ-палатках. Вистрілити не встиг, бо в лічені секунди ударами по руках вибили зброю, повалили на землю, з усіх сторін посипались болючі удари, заломили руки, добре зв'язали мотузами до горла і до грудей, наїжачились гострі штики, і тільки тоді наді мною нахилився майор, б'ючи наганом куди попало, і зразу почав допит.
Мені на все життя закарбувався в пам'яті образ мого першого ката, бо інакше його назвати не можна — по всьому було видно, що я не перший попав йому в руки, поки він дослужився до звання майора. Це був високий на зріст, із занадто довгими руками, великою головою, безбровий чоловік, із жаб'ячими очима, з безформеною фізіономією, яка нагадувала мені малюнки з журналів та газет, що видавалися перед війною і на яких чекісти з лютою ненавистю та злобою розстрілювали вояків УНР зі словами: "Нікакой України нет і не будет". Цей майор був подібний до тих, з журналів: нагадував розбійника з великої дороги. Він міг би бути натурщиком художникові-карикатуристу. Під час розмови вискалювались великі різнорідні зуби, а коли допитував, то з рота бризкала слина, як у скаженого собаки. Його мова нагадувала попереджувальне сичання змії. Здавалося, що такого виродка не могла виховувати мати чи взагалі жінка, він, скоріше всього, був підкинутий під двері дитячого будинку або батьками-кримінальними злочинцями, або якимись звихненими покидьками суспільства, а виховувався в інкубаторі-інтернаті за законами джунглів — хто сильніший, жорстокіший, найлютіший, продажний, тільки той міг вижити і дослужитися до майора. Таких у більшовицькій системі називали "сталінськими дітьми", бо саме на таких 70 років трималася серпасто-молоткаста, п'ятикутно-кривава диявольська тюрма народів.
Майор, б'ючи наганом, кричав: "Де сотня? Як псевдо? Куди і звідки ідеш? Хто сотенний? Скільки вас? Де зв'язок і хто зв'язковий?" Питання сипались як з мішка, і за кожним питанням — удар наганом або кулаком куди попало. Я вже говорити не міг, тільки ротом хапав повітря, бо з обличчя, носа та з рота цебеніла кров, я її ковтав, бо витерти не міг із-за зв'язаних рук. Червонопогонники, а їх було багато, кожний намагався вдарити живого "бандеру", били чим хто дістав — прикладами, кулаками, чобітьми. Майор просичав: "Хватіт, убівать не надо, ми єво живйом зароем. Поднять єво", — і тут підскочили кілька азіатів і, знову б'ючи, підняли на ноги. Вони мене підтримують, б'ють, а майор сичить: "Говорі, тогда убівать не будем". Я говорити не міг, бо захлинався кров'ю. "Ах, так не хочеш гаваріть, ми тебя расстреляем. Прівяжітє єво к дереву". — Чекісти потягли мене до дерева і прив'язали. Майор далі сичить: "Будем єво закапивать ілі оставім зверям на с'єдєніє?" — Азіати закричали: "Зачем закапивать — пусть звєрі с'єдят". Після того проти мене став чекіст з крісом, націленим мені в голову. Майор прокричав: "Буду считать до трьох, єслі не будеш гаваріть, после каманди трі — стреляем".
Я не вірив, що мене розстріляють, вони готувались розіграти комедію. Фактично мене чекають тортури, а можливо, по тому — смерть, — думав я, — а ця комедія робилась для того, щоби застрашити мене та зламати. Але все одно, подумки прощаюсь зі світом, беззвучно посилаю щиру молитву до престолу Всевишнього, прошу, щоби Небесний Творець прийняв мою душу, а тим часом майор з великими паузами та інтервалами рахує. Після "трьох" лунає постріл — я відзначив про себе у свідомості, що живий, і на мою психіку вистріл не мав ніякого впливу. Я припускав такий варіант, але для чекістів він ефекту не мав, не справдилися їхні сподівання — вони думали і розраховували, що я в останні секунди зламаюсь, але я про те не думав, хоч уже був побитий, окривавлений і в свідомості виринала думка, що так чи інакше мені не жити, бо знущалися і били дуже болюче. Бути чи не бути — мене не цікавило.
Мені фактично було все одно, бо в пастку я попався так раптово і несподівано, що я цього ніколи не допускав, а завжди розраховував на нерівний раптовий короткий бій, на поранення, — а тут вміло і хитро влаштована підступна пастка. Ми до таких методів не були підготовані, бо за німецьких часів ми були господарями в лісі, і німці, хоч і прочісували ліси, але робили це з галасом та стріляниною. В більшості випадків ми були повідомлені своєю розвідкою завчасно і до того ми ще мали німців за панів, які пішки в ліс не хотіли іти, щоб не порвати уніформу і не топтати багнюку, а їхали на машинах, мотоциклах та панцирках; лісові ж дороги майже не придатні для такої техніки. "Івани", навпаки, пішки лазили по болотах та багнюках, по нетрях, як чорти, і всюди, де їх ніхто не сподівався, і внаслідок такої переміни поведінки окупантів в неволю потрапило багато необізнаних з такою тактикою людей.
Майор голосно лає брутальною московською лайкою азіата, що от той нібито промахнувся, а він стріляв в мене з відстані десь трьох метрів. Солдат заганяє в цівку новий набій і готується другий раз стріляти — видно, що комедію розіграно вже не вперше. Азіати знову кинулися мене бити, розігріваючи себе найогиднішими лайками, найбільш досконалими, якими можуть пишатися тільки москалі. Майор і собі найболючіше вдарив мене кілька разів наганом, а потім закомандував: "Хватіт, он нам жівой нужен. Потом ми спустім с него кожу, а труп на кускі порежем! Разойдісь! Прочесать все кусти і вообще всю окрестность, арестовать всех, кто попадьотся". І дійсно, багатьом цим ранком не пощастило так, як і мені.