Пізніше нас багатьох завезли в обласну тюрму, де почався другий етап слідства, то я зустрічався по камерах з в'язнями, які були в Рубанях, але ніхто не знав того героя, тільки знали, що він був вояком УПА, а більше так і не вдалося довідатися нічого про нього. В кожного була своя біда, що раптом звалилася несподівано на людину, і з тієї халепи не вдавалося нікому вирватися, хіба що на декого бракувало доказів, то все одно додому не відпускали, а відправляли на фронт. До родини нікого не відпускали, бо після проходження через енкаведистське сито ніхто не мав нормального вигляду — чекісти спотворювали людей, перебивали кості, відбивали внутрішні органи так, що і рідна мати не впізнавала, як кажуть.
Мати цього героя теж чекала і не дочекалася свого сина; це повинна була бути мати-героїня, що виховала, подарувала Україні такого сина-героя, який, зв'язаний і без зброї, боровся з ворогами, хоч знав, що його чекає у випадку невдачі. Мати виховала в ньому національну гордість, це був орел, що не визнавав неволі — він був народжений літати, а не плазувати перед ворогами. Як нас водили на слідство, то ми бачили, коли проходили мимо смертельно раненого вояка, як офіцери-чекісти, кожний з них, били його ногами. Скільки то треба було мати ненависті та злоби до українського народу за те, що він став на шлях боротьби за незалежність. Вони тими ударами доповнювали кожний свою чашу скаженої люті і аж тепер вважали себе достойними спадкоємцями Дзержинського. Треба було бути виплодком пекельного зла, щоби з насолодою бити смертельно раненого вояка, зв'язаного міцними мотузами по руках та ногах і з пробитими штиком грудьми. Є навіть приказка, що лежачого не б'ють, а ці з диким азіатським задоволенням били та шипіли "Ух, бандьора, така твоя мать". Чому ж ви в боях з тими вояками драпали, не оглядаючись, а тут над безборонним нерухомим, безсилим вояком показували своє "геройство"?! Багато зусиль доклали і дуже плідно попрацювали комісари, політруки, парторги та комсорги, щоби недолюдкам-чекістам прищепити, влити люту шовіністичну московську гадючу отруту і направити їх проти вільної людини та народу, який встав на оборону своєї землі.
Вояк помирав довго, цілих два дні в страшних муках, після втрати крові він стогнав вже тихіше, а останній день тільки хрипів. Було дуже боляче дивитись на нього і його муки, на потріскані губи, зв'язане мотузками тіло, калюжу засохлої крові, рій мух, що пили кров і виїдали очі. Ми нічим не могли йому допомогти, хіба співчуттям, бо у нас теж були зв'язані руки, а якби хто ступив крок до нього, то кожного з нас чекало те саме, бо в той час людське життя не мало ніякої вартості. Він два дні згорав, як свічка, на наших очах, а ще день мертвий лежав на тому самому місці. Цю демонстрацію залякування чекісти робили для того, щоби зламати наш дух, зламати волю до боротьби, показати, що з рук чекістів ніхто не втече.
Вже цей вояк мертвий лежав, а нас, в'язнів, ще водили повз нього, щоби таким чином нас зламати до кінця, посіяти в наших серцях зневіру до нашої високої мети. А ми дивилися на нього, мертвого, і заздрили, і пишалися ним, бо він не намірявся іти тим тернистим шляхом, що нам приготувала доля, і волів вмерти на своїй землі безіменним героєм, чим нести свій тяжкий хрест невольничими шляхами у вічну мерзлоту Заполяр'я. Протягом трьох днів у всіх нас, хто спостерігав це неординарне сумне видовище, виникала сильна жадоба жити, щоби при першій нагоді помститися тим диким азіатам за цього нескореного відважного вояка УПА. Невідомо, що зробили з тілом цього мученика, бо скільки я не цікавився, ніхто з нас не знав його; його, мабуть, вночі десь захоронили, як тварину, без хреста, без домовини та заупокійної панахиди, бо ці нелюди ні в що не вірили, тільки в Сталіна та Леніна. Із шкіри лізли, вихваляючи тих проклятих кремлівських ідолів, які в ріках крові потопили за 70 років провідні сили нашого народу.
Пройшло півстоліття, а в моїй пам'яті ніколи не зітреться і не забудеться образ того відважного вояка, що старався вирватися на волю і заплатив за це своїм життям. Таких людей з нашого покоління було дуже багато. Наші люті вороги всіляко старалися обливати нас брудом, перекручувати історію, старалися озлобити проти нашої маленької Західної України весь колишній Радянський Союз. І їхній брехливій пропаганді це вдалося майже в повній мірі, бо вони створили образ бандерівців як кровожерливих озлоблених відступників, які хотіли відірвати Україну від більшовицької імперії та створити свою вільну незалежну державу. Але, з другої сторони, хотіли того чи не хотіли більшовики, а так сталося, що про бандерівщину, хоча і в фальшивому, перекрученому, спотвореному вигляді, довідалось усе населення Союзу в найвіддаленіших кутках, і ті мудрі люди, котрі вміли аналізувати цей процес українського відродження, не вірили більшовицькій пропаганді, а трактували це як прагнення української нації до побудови своєї незалежної держави.
Розділ VII
ШЛЯХАМИ НА СИБІР
Нас, членів ОУН та вояків УПА, засуджених воєнними трибуналами на довгі роки ув'язнення, везли в далеке та холодне Заполяр'я за те, що ми боролися проти двох світових імперій — гітлерівської Німеччини та більшовицької тюрми народів, — боролися не на життя, а на смерть на своїй прабатьківській землі з лютими ворогами, які загрожували існуванню нації, нищили все для нас святе, українське, русифікували, морили голодом, розстрілювали, вивозили на далеку холодну північ, щоби там нас "порізати без ножа", як писав Шевченко. Це вони вміли досконало робити, бо мордувати, вбивати, грабувати, ґвалтувати вони навчились протягом століть, завойовуючи сусідні народи, спираючись на багнети, насаджуючи страх і покору силою зброї, винищуючи провідні сили нації, щоби пізніше зробити з людей безбатченків, безрідних яничарів та перевертнів. За перевіреною жорстокою традицією політичних в'язнів, "ворогів народу" та інших "ненадійних елементів" насильно під конвоєм вивозили у вічну мерзлоту Сибіру та в безводні, обезлюднені пустелі Азії, і вони або гинули в страшних умовах табірного пекла, або розчинялися в тій інтернаціональній людській масі, русифікувалися і були назавжди втрачені для української нації. Таких вивезених були не десятки і не сотні, а мільйони наших братів і сестер, що ними заселили холодну дику Північ та неозорі пустелі Азії.