Нас везли в товарних вагонах, обмотаних колючим дротом, обставлених дикими озвірілими конвоїрами, що не реагували ні на які просьби ані мольби, черствими, бездушними, яким було наказано вищими офіцерами НКВС, що вони везуть не людей, а бандитів, зрадників совєтської Родіни, які хотіли відірвати Україну від російської імперії, планували вбити вождя всіх народів Сталіна, знищити Москву, самі мають звірячу натуру, є небезпечними злочинцями, співпрацювали з гітлерівцями та вбивали совєтських людей. Чим далі ми віддалялися на північ та схід, тим сильніший був холод. Вагони не опалювали, через великі шпари в дверях на ходу поїзда вривалися гострі холодні струмені вітру, і протяги гуляли по вагону. Ніякої підстилки, ні матраців не було, в'язні спали на голій підлозі, притискаючись один до одного. Таке перевезення в'язнів залізницею називалося етапом.
Етапи були найстрашніші в житті в'язнів. Весь час у холоді і голоді, без води, без теплої страви, в тісноті, в темряві, без лікарського нагляду; безконечні перевірки у вагонах, глум та знущання — все це вкорочувало багатьом в'язням мученицьке життя. Раз на добу давали шматочок хліба у 400 грамів. Належалось ще щось до хліба — цукор, риба або консерви, але нам цього не давали, бо конвоїри все це продавали і пропивали, а за те ще жорстокіше над нами знущалися. Деколи, як була погана риба, що її не вдавалося продати, не було на неї покупців, бо просто була не придатна до вживання, то тільки тоді її віддавали нам. Це були переважно сушені бички — риба, яка мала велику голову та великий хвіст, а м'яса не було — самі кістки великі. Давали одну рибину на двох або на трьох в'язнів, то зголоднілі, виснажені люди поїдали її з лускою, шкірою та кістками. Після тої солоної та зіпсованої риби дуже хотілося пити води, а її нам не давали, бо воду треба було носити з водокачки на станціях, а конвоїрам не хотілося цього робити. Якщо приносили у вагон відро чи два води, то всі кидалися, щоби хоч ковток дістати, щоби потріскані губи вмочити — та всім не вистачало, а спрага після з'їденої риби була неймовірна. Хто напився тої холодної води, то часто відразу діставав розлад шлунка і через кілька днів у муках помирав, бо медичної допомоги не було, а воду конвоїри часто набирали на станціях просто з калабань.
З України до Сибіру, в Кемеровську область, везли нас 28 днів. Переважно кожної ночі конвоїри робили перевірку — чи хто не втік або чи хто не готується втікати з вагона. Перевіряли за формулярами, які були заведені на кожного в'язня. Вночі конвоїри відкривали вагон, заходило їх кілька чоловік з ліхтарем та дерев'яними молотками, переганяли всіх в'язнів на одну половину і звільнену іншу половину ретельно обстукували. Обстукували ретельно дерев'яними молотками кожну дошку в підлозі, стінах, на стелі, — чи хто з в'язнів не прорізав люк, щоб утекти. Після такої ретельної перевірки одної половини вагона в'язнів викликали за формулярами, отже, той в'язень, якого викликали, зобов'язаний був назвати своє прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, статтю, за якою був засуджений, та термін ув'язнення. При тому кожний в'язень мусив роздягатися догола, конвоїри промацували весь одяг і взуття, чи не було там недозволених і заборонених предметів, ножа, брошки, голки чи іншого металевого предмета, яким можна було прорізати дошку у вагоні та втекти. Перевірений одяг і взуття скидали серед вагона на купу, а голих в'язнів переганяли в перевірену половину вагона. Як усіх закінчували перевіряти, тоді конвоїри дерев'яними молотками обстукували другу половину вагона, і, переконавшись, що нема нічого підозрілого, виходили з вагона, наказуючи, щоби був порядок і щоби не було гамору.
Вагон закривали, ми залишались у темряві і всі накидались на ту кучугуру одягу посередині вагона, і кожний старався взяти все, що в темряві попадало під руку. Своє попадало рідко, бо все було перемішане. Звичайно, той, хто був сильніший і спритніший, забирав побільше, не дивлячись, чи це його, чи чуже — тільки аби одягнутись та взутись, бо надворі сніг і мороз, а у вагоні лід та іній на стінах та на стелі. Переважно старі люди та слабі залишались без одягу, голі, і замерзали, плакали, просили, благали, щоби їм віддали їх одяг, але на це ніхто не звертав уваги, кожний думав тільки про себе. Майже всі були байдужі до страждань тих нещасних, що залишились голі. Благання та плач тривали до самого ранку, поки не розвиднювалось; тоді той, хто мав чужий одяг, мусив віддати його власникам.
Такі спеціально плановані перевірки, переважно ночами, продовжувались протягом усього того часу, аж поки нас привезли в Сибір. Зрозуміло, що той, хто перебув, роздягнений, половину ночі на такому холоді, довго не прожив. Коли в'язням давали їсти ту смердючу рибу, а води не було, то від спраги в'язні язиками злизували сніг по стінах вагона, щоби хоч якось вгамувати страшну спрагу. Це, очевидно, були завчасно сплановані знущання бездушних виродків сатанинської філії на землі, де під червоним кремлівським куполом орудували безсердечні демони, що маскувались під робітничим знаряддям серпа і молота, а насправді це були помічники кривавого Люципера, які на шостій частині світу створили досі невідому народам кошару, обгороджену високою стіною з колючого дроту, під назвою Радянський Союз.
У вагоні були в'язні різних національностей, які заселяли велику більшовицьку імперію, а також багато мешканців тих європейських держав, які більшовики завоювали у війні з німцями — румуни, мадяри, поляки, чехи, словаки, хорвати, болгари, німці та інші. Багато з них не знали російської мови, то з ними конвоїри і так само верховоди у вагонах поводились просто по-звірячому, їх не вважали за людей, а за ворогів, над якими можна беззаконно глумитися, збиткуватися, мучити та безкарно бити на кожному кроці.
Найбільше у вагоні було москалів, які на правах завойовника та старшого брата верховодили, застосовуючи жорстокі знущання, глумились над усіма, топтали та принижували людську гідність, за найменші дрібниці присікувались до неросіян, даючи зрозуміти кожному, що беззаперечними господарями є тільки вони. Характерно, що хоч вони були також в'язнями, як і ми, і були засуджені на довгі терміни ув'язнення, але коли мова заходила про цілісність, безпеку, авторитет та про ворогів Союзу, то вони були готові кожної миті боронити та захищати більшовицьку імперію.
В перший день етапу конвоїри призначили старостою вагона колишнього секретаря райкому десь із Донбасу — злодія, шахрая та брехуна. Відразу коло нього згуртувалися кримінальні злочинці — такі, для яких тюрма — рідний дім, бо, власне, вони з тюрми і не виходили ніколи надовго і багато з них мали по кільканадцять судимостей. Між ними були і військові офіцери з вищою освітою, також суджені за кримінальні злочини, вчинені на територіях окупованих більшовиками країн, за грабунки, ґвалтування, розбій, шахрайство, вбивство і за всякі інші антизаконні вчинки, бо вони в тих окупованих країнах Європи поводились на кожному кроці, як дикі завойовники, і давали волю всім ненормальним пристрастям та виявам звірячої азіатської натури. Найбільше вагонна верхівка ненавиділа мешканців Західної України, бо для них ми були бандерівці, буржуазні націоналісти, зрадники і бандити. Вони часто порушували спокій у вагоні, завжди між собою голосно сперечались за всякі дрібниці, зчиняли гармидер, і тоді до вагона вдирались конвоїри, які тільки і чекали нагоди, щоби познущатися з в'язнів. Спочатку питали, хто старший вагону, а як староста ставав перед ними, тоді його питали, хто і чому порушив спокій у вагоні. Староста, не моргнувши оком, відповідав, що то в протилежному кутку бандерівці порушують порядок. Конвоїри з пекельною ненавистю накидались на нас з дерев'яними молотками, били підряд кого попало, аж поки не задовольняли свою азіатську лють.