Отже, тепер вагонні головорізи вирішили зігнати на мені ту пекельну ненависть до українців, яка в них плекалась століттями. Раніше вони ненавиділи хохлів, але оскільки тепер хохли не становили для них загрози, то вони ставились до них з презирством, насмішкою та зневагою, а всю свою злобу спрямували на нового смертельного ворога "Родіни" — на бандерівців. Найогидніший з тих виродків сказав: "Якщо ти, бандеро, будеш мовчати і не скажеш, скільки ти знищив червоноармійців, то ми з тебе зробимо мокре місце. Ти зі своїм Бандерою хотіли нас завоювати, та ви ненормальні, ви такі-сякі, ми вашу Западну шапками накриємо, і що той божевільний Бандера думає, та ми вас всіх винищимо до ноги; тепер ми тебе скалічимо так, що ти в цьому вагоні здохнеш, і взагалі ми всіх бандер виб'ємо чи тут, чи у таборі. Прощайся, щенок, з білим світом, тебе Бандера не врятує, ми тут господарі життя і смерті". Я дійсно подумки прощався зі світом, бо що я міг — знесилений, зголоднілий, знівечений тортурами в підземеллях — протиставити цим нелюдам, які так ненавиділи нас за те, що ми підняли проти них зброю, їх багато, а я один, як заєць серед вовків або як серед скорпіонів, де від одного укусу наступає смерть. Підігрівши себе доволі безстидними і невимовно бридкими матюками, здичавілі і здеградовані нащадки московських тиранів приготувались вчинити беззаконну акцію над безсилою, безборонною жертвою.
Нараз між ними сталася якась нерішучість, щось загальмувало їхні звірячі пристрасті. До цього кола рвучко і енергійно підійшов чоловік, високий на зріст, якого я кожен день бачив, але не звертав на нього уваги, бо голодна людина вже не має ясної думки про щось, а збайдужіла до всього, що оточує, і думка працює тільки в одному напрямку — їсти, їсти, їсти, а більше нічого не сприймається і не аналізується — голод з людини робить тварину. Отож той чоловік підійшов до гурту тих скажених потвор і голосно і владно промовив: "Чого ви вчепилися до цього невинного чоловіка? Хто вам дав право знущатися над невинними людьми? Якщо ви не припините це незаконне судилище, я зараз буду гримати у двері вагона і викликати начальника конвою І, хоч я знаю, що це може коштувати мені життя, але я доб'юсь, що вас належно покарають за те беззаконня, яке ви тут творите!" Всі ті виродки замовкли, а староста запитав: "Ти що, хочеш боронити бандеру? Чи ти і сам бандера?" На це мій оборонець відповів: "Я не бандера, а така сама людина, як ви всі тут, і не можна одних безмежно вихваляти, а інших топтати в болоті. Чому вдалося Леніну у 1917 р. зробити революцію? А тому, що він мав добре організовану партію, а війна дала їм в руки зброю, і вони повалили царя. Таким же чином хотів скористатись і Бандера — він мав підпільну організацію, а війна між Гітлером і Сталіним дала їм зброю в руки, і от він силою зброї старався відірвати від більшовицької імперії Україну, яку Ленін насильно приєднав до Союзу. Так що Ленін і Бандера діяли та користувалися аналогічними способами. А цю свою брудну гру припиняйте, бо не знаєте, що вас чекає там, куди нас везуть". Наді мною пролетів ангел-хранитель. Я скористався тим замішанням і подався у свій куток, а мій оборонець, зрозумівши, що він добився свого і приголомшив ту розгнуздану банду своїм категоричним втручанням, теж відійшов, і на цьому та нездійснена оргія закінчилась.
Я не знав того чоловіка і в наступні дні якось не мав змоги йому подякувати за те, що він, фактично, вирвав мене з обіймів смертельної небезпеки. Я був би не витримав тої екзекуції, яка мені призначалася, бо боліли кістки і все нутро після пройденого тернистого шляху через чекістські катівні. Я і так вважав своє жалюгідне існування чудом. З тих вояків, кого взяли озброєного, мало хто вижив, бо поки їх допровадили озвірілі чекісти з місця взяття у полон до камери попереднього ув'язнення (в даному випадку до району), то по дорозі ті червонопогонники смертельно калічили людей, бо вважали, і небезпідставно, їх своїми останніми ворогами — якщо би вони стрінулись в бою, то від наших вояків, від повстанських куль, далеко не одного чекіста не дорахувались би червоні командири. Звичайно, е велика різниця між тими людьми, яких мобілізують насильно і гонять завойовувати чужі народи, і між тими вояками, яких не мобілізовували, а вони свідомо і добровільно ішли в лави УПА, щоби боротися не на життя, а на смерть з ненависними завойовниками нашого краю. В мого Божим провидінням посланого оборонця спрацював генетичний поклик відвічної стихії нашої нації, дух, який нас об'єднує в хвилину смертельної небезпеки, поклик гуртуватись для відсічі лютим ворогам.
Доля звела нас багато пізніше в червонім пеклі сталінських концтаборів за колючим дротом. Я довідався, що він походив з давньої родини запорозьких козаків. Хто читав "Історію запорозьких козаків" Дмитра Яворницького, той знає, що на Січі було 37 куренів, кожний з яких мав свою назву. Якраз один з тих куренів заснував мого оборонця давній предок на ім'я Ірклій, і курінь називався Іркліїв. Отже, мій оборонець називався Ірклієнко Іван Антонович. Він дуже пишався своїм родоводом, бо ж до наших днів небагато могли похвалитися старовинним походженням свого роду. Він народився в Полтавській області, працював учителем в Кіровоградській області і був засуджений на 10 років. В таборах він познайомився з нашими провідниками ОУН та УПА, вивчив платформу нашої боротьби і брав дуже активну участь у змаганнях політв'язнів за свої права. Разом з нашими хлопцями пізніше здійснив невдалу спробу втечі, за що був другий раз суджений. Особливо приємно було з ним спілкуватися, бо мав він феноменальну пам'ять, знав весь Шевченків "Кобзар". Після другого засудження Ірклієнка перекинули в інший табір, і про дальшу його долю мені нічого невідомо.
Мені в житті таланило стрічати багато таких людей, як Ірклієнко, — високоідейних, безкорисливих, готових на самопосвяту, лицарів нескореного бунтівничого духу нашої нації. Він для кожного мав підбадьорливе слово або якусь вістку чи просто розраду, бо багато з нас падали духом, зневірялись у переконаннях, тратили надію на щасливий кінець. В умовах страхітливого, нелюдського, хижацького поводження з в'язнями багато з нас кінчали самогубством, калічились, бо знущанням, переслідуванням, виснажливим каторжним роботам не було кінця-краю. З нашого покоління кого не вбила гітлерівська куля або енкаведистська черга з "дегтяра", того десятиліттями шельмували, принижували, зневажали — але все ж більшість не зламали ані тюрми, ані тортури, ані кайдани окупантів нашої землі.
Ті, хто волею Небесного Творця пережив цей мученицький тернистий шлях, ніколи не зможуть забути і не зможуть викреслити зі своєї пам'яті тих лицарів золотого фонду української нації, які в жорстоких умовах страхітливих сталінських душогубок вистояли як неопалима купина, пройшовши довголітній шлях терпіння, зберегли в своїх серцях палаючу любов до рідного краю, залишились незламні духом і створили собі нерукотворний, невмирущий, величний пам'ятник на сторінках історії України. Наша держава ще гідно не вшанувала своїх синів та дочок — тих, які ніколи не бачили Україну вільною, але боролися з лютими ворогами з вірою в те, що на їхніх кістках проростуть паростки відновлення нашої державності, що їхнє життя і боротьба, сповнена героїзму, самопожертви та трагізму, дасть грядущим поколінням наснагу продовжити започатковану святу справу, ім'я якої Українська Самостійна Соборна Незалежна Держава. Ми свідомі були тієї великої доби, в якій довелося жити і боротися, і ми не посоромили тієї повстанської слави, як не посоромили її ті, що від нас уже відійшли. Вони заплатили велику жертву за любов до України і залишили нащадкам свої імена, вкриті безсмертною славою.
Розділ VIII
ШВЕЙЦАРСЬКИЙ ГОДИННИК
Примхлива доля закинула мене, молодого вояка УПА, засудженого на 10 років позбавлення волі, в Кемеровську область до примусових таборів, які офіційно називалися Сиблаг — Сибірські табори. Я опинився там не сам, а нас тисячі під конвоєм, в товарних вагонах, обмотаних колючим дротом, привезли на станцію Юрга, вивантажили з вагонів і завели у велику кошару, загороджену дошками висотою в три метри. Жорстокий і суворий конвой, що супроводжував нас з Дніпропетровська аж у Сибір, передавав нас конвоїрам з Сибірських таборів. Отже, "гостинні" сибіряки дали нам як добовий пайок по дві варені картоплини величиною як куряче яйце. Хочеш їж, а хочеш дивись, бо на всю добу більше нічого не дістанеш. Для нас це було щось нове, бо протягом 28 днів, за які ми долали відстань від Дніпропетровська до Кемерово, нам давали на добу 400 грамів хліба, хоч хто знає, чи там були ті грами, бо їх ніхто не важив, ніхто не добивався, щоби зважити і переконатися, що там дійсно вони є, ніхто не наважувався порушувати таке питання, це було дуже ризиковано, бо озвірілий дикий конвой міг поламати ребра за найменшу скаргу, немилосердно побити чи закрити на голодний пайок у штрафний вагон, який був в ешелоні спеціально для непокірливих. Треба ще додати, що це ще був воєнний час, на сході точилася війна з японцями, і ці нелюди поводились з в'язнями дуже жорстоко, до всього присікувалися і за найменші дрібниці знущались.