Отже, коли нас вивантажили на станції Юрга, ми всі думали, що скінчились наші страждання, той страшний етап, якого найбільше боялися в'язні, бо, повторюю, умови були жахливі, теплої страви не давали, тільки один раз хліб на добу, води не те що вмитися, а навіть пити достатньо не давали. Багато в'язнів у дорозі повмирало, а ті, що доїхали, мали вигляд живих ходячих трупів, тільки очі світилися якимось хворобливим блиском; всі були брудні, чорні, невмивані та залякані тими дикими азіатами. В тій великій кошарі нас всіх вишикували по п'ять і дали команду сісти. Досередини зайшла в супроводі конвоїрів ціла ватага чекістів-офіцерів — ті, що передавали, і ті, що приймали нас — почали повз нас ходити, а нас було багато, цілий ешелон, всіх порахували, і сибірський начальник табору став питати, чи є в когось якісь претензії до конвою. Так вони обходили нашу сидячу колону, а коли наблизилися до того місця, де я сидів, я піднявся. Вся та ватага вірних сталінських дітей, приголомшена, зупинилась — вкрай здивована, шокована, не приготовлена, до таких неординарних подій, не вірячи в доконаний факт, що хтось може висунути якийсь протест, вимогу чи скаргу, — із великим зацікавленням звернула колючі, люті, повні ненависті очі на мене, нещасного, худого, чорного, обдертого, міхзяць невмиваного юнака, що мав відвагу висунути якісь претензії до конвою. До того конвою, що нас, весь ешелон збідованих в'язнів, тероризували, продавали належний нам пайок, рибу та цукор на базарах по дорозі, а на виручені гроші пили і ще гірше над нами знущалися.
"В чьом дело?" — після довгої гнітючої і полохливої паузи, з підкресленою жорстокістю спитав начальник сибірського конвою. "В мене в Дніпропетровську конвой забрав годинник", — відповів я. Сибірський начальник повернувся до начальника конвою і спитав: "Це правда?" Цей виродок відповів: "Годинник є, і ми передамо його зі справами". Як офіцери-чекісти, так і ті, що їх супроводжували, а також всі в'язні із затаєним віддихом слідкували за всім, що відбувалося. Вся червона зграя сталінських дітей просвердлювала повними злоби десятками очей мене, який кинув виклик здеградованій системі злочинців та виродків сатанинської династії душогубів.
В Дніпропетровській тюрмі, де колись побував і Тарас Шевченко, нас відбирали на етап з великої камери, в якій нас було десь із 300 в'язнів. Нас викликали по списку на широкий коридор, перевіряли по документах, заставляли роздягатись догола, відкривати рот, заглядали, чи нема там чогось схованого, заставляли піднімати догори руки і заглядали, чи нема чого під пахвами, заставляли присідати, нагинатись, заглядали між ногами — одним словом, всюди, де би можна було заховати заборонені предмети: ножик, голку, бритву, олівець, цвях і т. д. Це робили одні конвоїри, а другі уважно і прискіпливо перевіряли одяг, промацували і все вивертали. Як прийшла черга до мене і до мого одягу, я крадькома спостерігав, як почали промацувати мої штани. Раптом чекіст зосередився і почав пороти ножиком шви на штанах, розпоров і з широкого грубого рубця витягнув кусочок олівця та ручний годинник швейцарської фірми "Омега". Всі конвоїри, що нас перевіряли, позбігалися до цього щасливчика і стали оглядати годинник.
Треба сказати, що в той час годинник був дуже дорогий і не легко було його купити, навіть не всі офіцери носили годинник — отож усі конвоїри лишили свої місця і позбігалися докупи, розглядаючи знахідку з великою цікавістю. На це звернули увагу офіцери-чекісти, що наглядали за тим відбором, а їх було кілька чоловік, і вчинили мені допит. Справа була така, що як я попався у пастку, годинник в мене був на руці і під сорочкою, і ті червонопогонники, які мене в'язали, в ранковій темряві в поспіху не помітили того годинника. Як пізніше мене привели в присілок Рубані, розв'язали руки і кинули в льох, я був при свідомості і дуже втішився, як побачив, що в мене при обшуку не виявили годинника. Я непомітно, щоби ніхто не бачив, зняв годинника, помалу від'єднав браслет, в підстилку з гнилої соломи, що була в льоху, запорпав браслет, а годинник, який мав продовгасту форму, непомітно запхав у широкий рубець штанів. Чогось я дуже не хотів, щоби він дістався моїм катам, і в мене зародилась думка, що як я залишусь живим, то, може, він мені колись стане в пригоді. Як саме, я собі не уявляв, але чомусь покладав на нього надії.
Я пройшов всі круги слідчого пекла, сотні разів чекісти обшукували мої штани, але ніхто не виявив годинника. В обласній в'язниці один мій краянин подарував мені малесенький кусочок олівця, і, хоч це теж було заборонено, я той огризок олівця прилаштував в той самий рубець, де був захований годинник. І цей огризок зрадив, бо він був гострий, чекіст намацав його і таким чином він відкрив схованку. Нас роздягали і перемацували багато разів також і в обласній в'язниці, забрали на етап і везли з Івано-Франківська до Дніпропетровська місяць, там обшукували — і все проходило, я вже вірив, що завезу його туди, де буду відбувати каторгу. І ось на останньому обшуку в Дніпропетровську його чекіст таки знайшов. Мене примушували сказати, де я його взяв, а я твердив, що при арешті не відібрали, бо не попався на очі.
Отже, тут, у Сибіру, на станції Юрга, коли нас здавала одна охорона, а приймала друга, табірна, і коли нас, сидячих по п'ять, питали, чи в нас є якісь претензії до конвою, в моїй свідомості піднялась справедлива буря протесту проти тих конвоїрів, що нас везли в Сибір. В моїй пам'яті пройшли ті знущання, які вони чинили в дорозі, що нам не те що їсти, а і води не давали напитись ті бузувіри. В ту хвилину я навіть згадав Тараса Бульбу — коли козаки відступали перед ворогами і він загубив свою люльку, то йому стало її дуже шкода, і він не хотів змиритися з тим, що вона попадеться в руки ляхам, повернувся шукати її і за це поплатився своїм життям на вогнищі. Я свого годинника теж не хотів зрікатися на користь тим нелюдам і, не думаючи, що мене чекає в майбутньому (хоч спалення, може, і виключалося), з рішучістю зробив несподівану заяву. В результаті обійшлося без прикрих несподіванок, і таки ті дикуни мусили віддати годинник туди, куди мене направляли, і ніякої помсти не було, хоч я був готовий на таку реакцію. Все обійшлося добре. Начальник немилосердного конвою, як побитий пес, як злодій, спійманий на гарячому, скрипучи зубами, тамуючи невимовну злість, посилаючи тисячі найвідбірніших матюків на мою адресу, зрозумів, що тут забагато свідків, самосуду вчинити не вдасться і доведеться віддати незаконно присвоєне.
Нас перебрали нові господарі, сибіряки, якісь відмінні від європейців, чи то мені, може, так спочатку здавалося, але більшість з них були руді, обличчя квадратові, риси обличчя не витончені, не шляхетні, грубуваті — споглядали з презирством, видно уже були приготовані до зустрічі з бандерівцями. А щодо розмови, то вони переплюнули тих, які нас сюди везли, матюками сипали що слово, як з мішка. Лаяли Христа і Бога чи було за що, чи ні, чи просто підкреслювали, що вони нехтують всім світом і Творцем, що через нього все сталося. Напрошувалось питання, хто їх привів на світ і виховував, таких пішаків звироднілої чи здичавілої династії Єрмака. Отож нас вивели з тієї кошари та й повели в степ. Земля ще не пробудилась із зимового сну, і сніг ще лежав в ярах, а степ трохи нагадував український, тільки з тієї різницею, що тут попадались кущі березини, а в нас вільха та верба.