Дорогу зі станції Юрга до табору, а то було якихось 20 кілометрів, можна назвати Голгофою. Там Ісуса вели і за ним несли хреста, а тут нас ніхто не вів, але самі ми іти теж не могли — що кілька десятків метрів колону зупиняли, бо в'язні падали на землю, а піднятись не мали сили. Спочатку вибирали сильніших в'язнів і заставляли вести слабших, тих, що падали. В'язні так були ослаблені довгою дорогою, знущанням, холодом, голодом, що зовсім не мали сили пересуватись, конвоїри їх підганяли, підштовхували, грозили, що постріляють, матюкалися, давали відпочинку, але вкрай виснажені люди рухалися черепашачим ходом. Така сумна картина змусила начальника їхати в табір по підводи, які за якийсь час приїхали. То тих, яких несила було вести попід руки, поклали напівживих на підводи, і таким чином подорож тривала. Завантажені в'язнями підводи поїхали в табір, а колона продовжувала рухатись вперед. Знесилених вже не було кому підтримувати і вести, то, пройшовши пару кілометрів, довелося конвоїрам залишити велику групу в'язнів у степу, розуміється, з охороною, з тим, що по них приїдуть підводи пізніше. Поки ті, що ще могли дійти до табору, туди дійшли, то в степу залишилося ще кілька таких груп знесилених в'язнів.
І от нарешті табір. Перше, що впало у вічі, — це високий чотириметровий глухий пліт з дощок, а на верху тих дощок був зроблений на обидві сторони так званий козирок з колючого дроту, щоби не можна було перелізти той пліт. Від загорожі шириною три метри кругом табору проходила "запретная зона", обтягнена колючим дротом, всередині поборонована, щоби було видно сліди, якби хтось вночі переходив. Кругом забороненої зони на землі були протягнені грубі дроти, а на тих дротах нанизані кільця, до яких на ланцюгах прив'язані злючі собаки. По тих дротах собаки бігали вздовж усієї забороненої зони і від найменш підозрілих звуків чи появи чужих людей зчиняли неймовірний гавкіт. По кутах табору стояли високі вежі, а на верхівці під дахом озброєні вартові пильно стежили, чи не порушується кимось заборонена зона, а якби хто-небудь переступив заборонену зону, то відразу без попередження стріляли.
Нас зупинили перед брамою, перерахували, зробили перекличку, звірили по особових справах, відкрили браму, впустили в зону, і закрився за нами світ на 10 довгих років. У таборі нас чекали "таборові криси", нас знову переписали, створили бригади, призначили бригадирів з числа старих таборових лояльних прислужників та гнобителів. Під час тієї церемонії вільнонаймана жінка, яка вела перепис, а вона була начальником КВЧ ("культурно-воспітатєльная часть"), оголосила, що в кого забрали годинник, повинен підійти до неї. Я зачекав якийсь час, підійшов до неї і сказав, що годинник в мене забрали, і простягнув руку, щоби вона мені його віддала, хоч я його не бачив. Вона мені відповіла, що годинник мій у неї, але вона віддати мені його не може — він буде лежати разом з моєю особовою справою і, як я відбуду покарання, мені його віддадуть. Я попробував ще раз її умовити, але вона дала мені категоричну негативну відповідь.
Пройшло кілька місяців, і ця жінка, прізвище її було Морозова, якось підійшла до мене. Треба згадати, що крім виховної роботи, вона також приносила в зону листи і роздавала персонально в руки адресатам, щоби вони не пропадали. І от на цей раз вона мене ощасливила, бо принесла мені перший лист з моєї дорогої Батьківщини, на який я дуже довго чекав. Аж тут, на чужині, відірваний від свого коріння, позбавлений волі, пройшовши всі круги "большевицького раю", усвідомив я ще більше, яка дорога мені тепер моя люба Україна, і треба було в її обороні голову зложити, щоби не терпіти ганьбу неволі, не тинятись по концентраційних таборах, не працювати на зміцнення нашого найлютішого ворога, який приніс нашому народові неволю, смерть та духовну руїну. Морозова переконалась у точності мого прізвища, вибрала момент, щоби не було сторонніх, і повідомила таке: "Твій годинник я здала з твоєю особовою справою в II частину на зберігання, але якось недавно я бачила, що його носить на руці дочка начальника II частини".
II частина то був слідчий відділ, а його начальника в'язні називали "кумом". Цей слідчий чекіст-шовініст не любив неросійські меншини, безжальний тиран наводив страх навіть на тих безстрашних кримінальних злочинців, які мали по кільканадцять судимостей.
Я вже чув про нього і його жорстокість, бо про нього говорив весь табір, всі його боялись за його садизм і дику ненависть до "ворогів народу". Я його кілька разів бачив на розводі, це коли нас ранком виводили за зону на роботу — він завжди стояв коло вахтового будинку, високий, худий, обличчя довге, з довгим горбатим носом, мав примружені, малі, хижі очі, завжди насуплений, ніколи не стояв на одному місці; здавалося, що це хижий птах, який вистежує свою жертву. Весь час кидав колючі погляди на гурт виснажених, пригнічених неволею в'язнів, наче хизувався своєю зверхністю над приреченими. Він був грозою всіх підневільних, а також вільнонайманих. Часто викликав у слідчу камеру підозрілих, на його думку, в'язнів, допитував, робив переслідство, вишукував якісь додаткові факти, щоби пересудити людину, додати ще кілька років до попереднього терміну ув'язнення. З самого першого погляду на нього складалося враження, що це бездушний кат, а ще знаючи, що він забрав мого годинника, думаючи, що я до волі не дочекаюся, то виходило, що це і рафінований злодюга, більшовицький офіцер без честі та совісті, який чинить розбій у білий день. Це тільки подумати, яким треба бути дріб'язковим злодюжкою та ще з вищою освітою, щоби полакомити-ся на таку річ у позбавленого волі, позбавленого можливості захистити себе, захистити своє добро від посягань захланного "стража Отечества".
Я тільки трохи ще розпитав Морозову, чи були подібні випадки, і дійшов висновку, що добиватися повернення мого годинника є марна справа. Після цих роздумів я вирішив нічого не добиватися, бо ще мав на увазі, що міг поставити під удар Морозову — то ж вона мені дала цю інформацію. Я не знаю, чим вона керувалася, але, думаю, перш за все ненавистю до цього злодія, перед яким тремтіли всі і вся. Конфлікт з ним закінчився би плачевно. Не знаю, чим я викликав у Морозової співчуття, але треба їй віддати належне, поставилася до мене no-людяному, по-жіночому, хоч працювала в такій установі, завдання якої було зламати нас духовно, виховати з нас новий "совєтський народ". Я вирішив, що нічого не доб'юся, а можу ще накликати на себе непоправні погані наслідки, а довести свою правоту в тій ситуації було просто неможливо, бо той нелюд був у селищі цар і Бог.
Розділ IX
ДАНИЛО МОСКОВІТА
В дитинстві не раз я слухав, як співали пісні про чужину, і ніяк не уявляв собі, що то означає — ота чужина. Не раз виходили дівчата заміж в невістки на друге село, і пам'ятаю, як на весіллі вся родина гірко плакала, як за мерцем, що віддають дитину на чужину, між чужих людей, хоч воно було і недалеко, всього кілька кілометрів, і своя земля, свої люди. Але чомусь там, де народився і виріс, було все рідне і дороге, святе, бо тут пізнав світ, природу, людей, все до болю було знайоме і близьке, і не можна було собі уявити, щоби все було по-іншому, щоби все змінилося. Навіть в юності ніколи собі не задавав питання, що таке чужина, бо воно просто не торкалося мене конкретно, не зачіпало за живе, не завдавало болю; не відчувалося, що за тим поняттям таїться, які відчуття та враження.
Наших славних козаків москалі гнали палками висушувати болота, щоби побудувати північну столицю Росії, Петербург, і ця сумна та трагічна сторінка нашої історії якось вбивалася болем у свідомості тим, що вони вмирали тисячами на чужині. Це дуже боліло і викликало протест проти ненависних завойовників. Москалі зруйнували Запорозьку Січ і змусили наших волелюбних предків покидати рідний край і вибиратися на чужину, і не звичайну чужину, а ворожу, і хоча вони там по неволі оселились, та довго не могли жити під чужим небом, на чужій землі, не в змозі змиритися з бусурманами, мріючи повернутись на ясні зорі та тихі води, у край веселий, де залишились могили їхніх предків. Далеко на чужину завезли останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського та полковника Семена Палія, а наше покоління заселило, освоїло не тільки людьми, а і Богом забуті чужинецькі закутки комуністичної імперії, там, де жили тільки дикі звірі та хижі птахи. Туди насильно, силою зброї загнали наш народ, щоби він вів двобій з дикою природою, який неможливо було виграти, і ця чужина стала могилою для наших діточок, братів та дідів, не пристосованих до суворого Заполяр'я та мертвих пустель Азії. Ця ненависна чужина проковтнула наші найкращі свідомі кадри, на які спиралася наша національно-визвольна боротьба.