Ніхто не знає, скільки-то нашого народу вивезено на чужину, не повернулося на батьківський поріг, бо немилосердна чужина пожерла їх, невинних, тільки за те, що вони любили Україну. Ці наші мученики, опинившись на краю світу, в чужому дикому краю, часто не мали навіть змоги послати вісточку в Україну, бо не було ким, і часто ще не було кому написати, бо наші вороги не давали нам змоги вчитися. Пихаті окупанти мали нас за бидло. Більшовицька навала залила Західну Україну брехливою пропагандою, просторікуючи про братерство та вікове прагнення до єднання. Та були в нас далекоглядні й національно-свідомі політики, які розуміли, що це була тільки замаскована спроба знекровити, витравити із свідомості людей ідею незалежності, фізично розправитись з провідними силами нації і в кінцевому результаті русифікувати, розчинити на неозорих просторах комуно-фашистської імперії збайдужілі, слабодухі середні верстви населення. Отож і почалася боротьба з тою брехливою компанією, яка готувала загибель нашої нації.
У боротьбу проти ненажерливих і ненависних окупантів включились всі ідейно-свідомі люди, серед яких було багато малограмотних і зовсім неписьменних, проте вони на своїх плечах несли великий тягар — тягар, для якого і не треба було бути письменним. Це були переважно селяни. Неписьменні та малописьменні не винні в тому, що так сталося, бо всі окупанти, які приходили на наші землі, воліли мати темну і неписьменну масу, аніж освічених людей — темною і неписьменною масою набагато легше керувати. Окупанти не запроваджували обов'язкове навчання в школі, дивились на це крізь пальці, а по селах, в глушині, далеко від основних доріг, деколи школи і не було, а якщо і була, то в одній кімнатці навчалися кілька класів почергово. Літом малеча шкільного віку змушена була пасти худобу, а зимою не могла відвідувати школу, бо не було в що вдягнутися і взутися, і тому мусили сидіти на печі, чекати, поки звільняться одні в хаті чоботи чи черевики, щоби вибігти надвір потішитися зимою. Подекуди, особливо найбідніші, навіть босяком бігали по снігу, щоби повозитися на санчатах.
На жаль, таке не вельми щасливе дитинство було за часів цісарської Австрії та панської Польщі. Про зимовий спорт не могло бути і мови, про це могли мріяти тільки діти польських легіонерів, осадників та шляхти. Так само, як була в селі школа, то сюди присилали вчителя чи вчительку польської національності, бо українців не допускали. А вчитися треба було польською мовою — українською забороняли. Щоби українець чи українка могли вчитися в педагогічному інституті, треба було вихрещуватися, переходити на римо-католицьку віру, а безкоштовних вузів взагалі не було, були тільки платні інститути. Селянин, щоби вчити своїх дітей, грошей не мав, не міг собі такого дозволити, це було надзвичайно дорого. Не було де заробити грошей, хіба що продати землю, яка селянина годувала. Таким чином, хто був здібний, обдарований природою, вчився самотужки; діставали самовчителі, які випускало товариство "Просвіта", і довгими зимовими вечорами при світлі гасової лампи по буквах, по складах вчилися читати і писати.
Це була копітка праця, але вперті одиниці таки добивались деяких успіхів. Проте це були дійсно одиниці, а більшість, махнувши рукою, казали — вчитися не буду, бо мої батьки і діди без грамоти прожили і я проживу. Така була сумна окупаційна спадщина, що позбавляла наш народ можливості оволодіти наукою та бути нарівні з іншими націями. Отже, такі були сільські "університети". На Західній Україні промисловості не було майже ніякої, все населення було селянським і тільки вміло працювати на землі; любили її, шанували її і, якби була потреба, то і життя би за неї віддали.
З того старшого покоління було багато таких, які в документах проти свого прізвища ставили хрестик. Але, з другої сторони, вони були неперевершені майстри обробляти ниву, годувати хлібом з української пшениці пів-Європи. Для цього не дуже потрібна була письменність, бо досвід вирощування гарних врожаїв передавався з сивої давнини, з покоління в покоління. Хлібороб завжди був у пошані, бо вмів використати всі можливості нашої благословенної прадідівської землі. В часи національно-визвольної боротьби 40-х — 50-х pp. багато наших сільських господарів опинилися за колючим дротом в жорстоких сталінських таборах по Сибіру за участь у цій боротьбі, бо вони допомагали нам всім необхідним, щоби жити і воювати, а їхні сини і дочки поповнювали ряди УПА та підпілля ОУН. Опинившись да леко від Батьківщини на чужині, в більшовицькій неволі, прибиті горем та жорстоким гнобленням сталінських опричників, вони жили надією на щасливий кінець. Хоч не було найменших шансів перебути ті довгі терміни ув'язнення, у кожного жевріла надія повернутися. Кожному хотілося дати про себе вісточку до своєї родини на Україну, що він живий, довідатися, що робиться вдома і як там близькі. Багато кому було невідомо, що коли його арештували і посадили за ґрати в підземелля НКВС, то відразу всю родину забирали і вивозили на далеку, дику і холодну північ на спецпоселення, а господарські будівлі конфісковували, розбирали, майно та весь доробок розграбовували, нищили, і на місці хати колись заможного господаря з'являвся пустир.
Тож кожний в'язень з тих щасливих, кому вдалося пережити в холоді, голоді і знущанні ту страшну дорогу і доїхати цілим і непокаліченим, за всяку ціну старався якось дати знати про себе в рідні краї. Але це не так було легко. Паперу в концтаборах не було. Ще тривала війна. Як хтось із тих в'язнів, яких ми застали в таборах, мав чистий папір, то за листок паперу треба було віддати добову пайку хліба, а самому поститися і голодувати. У новоприїжджих не було не тільки грошей, а навіть ложки, ніякої посудини, щоби взяти той маленький черпачок баланди, яку нам давали три рази на добу. Отже, ті в'язні, які хотіли зв'язатися з рідним Краєм, стояли перед великою дилемою — або зовсім не писати, а якщо писати, то не їсти ту пайочку хліба, яка нас тримала на світі, бо на тій баланді, в якій, крім води, нічого Не було, прожити цілу добу було дуже тяжко. Ту баланду адміністрація називала чомусь супом, але вона і близько суп не нагадувала. Всі в'язні і до того, як я вже казав, були виснажені до краю кількамісячним, а дехто і кількарічним недоїданням по тюрмах та пересильних пунктах і переїздом залізницею у товарних вагонах, де чимало людей вмирало від голоду та холоду.
Хто вирішив голодувати добу і міняв пайочку хліба на чистий листок паперу, щоби послати додому вісточку, то йому ще, крім того, треба було якимось чином дістати олівець, написати лист, адресу, зложити трикутничком, як було заведено у воєнний час, бо конвертів не було, — і аж після того цей лист здати в руки вільнонайманому службовцеві в КВЧ ("культурно-воспітатєльная часть"). Це був орган в червоному царстві диявола, створений сталінською людиновбивчою системою, щоби політичних в'язнів, смертельних ворогів більшовицької імперії, перетворити на покірних, без'язиких рабів, на слухняну людську отару плебеїв, здатну тільки задовольняти щоденні тваринні потреби, насильницьким чином переламати нашу свідомість і дух і протягом довгих років неволі посіяти в наших серцях байдужість, кволість та безнадію, невіру в успіх у визвольній боротьбі.