Службовець КВЧ відносив лист у штаб табору, де цензор уважно перечитував кожний лист, вивчаючи, що там написано, і якщо він знаходив щось заборонене, не дозволене властями — хоч одне слово, — той лист рвали і кидали у сміттєвий кошик. Якщо у листі було дуже багато написано проти режиму, то цей лист фігурував як обвинувачувальний документ для слідства і покарання. В такому випадку в'язня викликали, саджали в камеру, починали слідство, забороняли листування, засуджували на 5-10 діб, а то і на місяць арешту в табірній в'язниці і переводили на голодний пайок за порушення табірного режиму або за антисовєтську пропаганду. І таких параграфів, щоб засудити людину, в них було дуже багато. Тому-то всі в'язні старались, не маючи виходу, писати листи в рожевих тонах, вихваляючи сприятливі умови життя і ані словом не заїкаючись, що вони живуть у голоді, холоді, в неймовірно жахливих умовах, де на кожному кроці топтали людську гідність, знущалися, глумилися, принижували нашу національну гордість, не кажучи вже про побої на кожному кроці.
Дуже погано було неписьменним, бо їм, попри все вищезгадане, треба було знайти людину, якій би можна було б довіритися повністю і яка могла б уміло і добросовісно написати листа. Лист треба було написати так, щоби було зрозуміло, в яких нелюдських, пекельних умовах живе людина, і при цьому щоб цензура не змогла знайти нічого підозрілого. Цензорами працювали у більшості випадків наші брати з-над Дніпра, виховані у ненависті до свого народу, напоєні більшовицькою отрутою, які встидалися називатися українцями, щоби не бути темою для насмішок, бо їх зневажливо називали хохлами, і тому вони зі шкіри лізли, щоб довести свою любов до "старшого брата", не накликати на себе підозри. Москалі на кожному кроці насміхалися і глузували, що у хохла тільки до обіду голова варить. Тому-то ті цензори вислужувались, підлизувались до табірного начальства, щоби заробити собі зірочку на погонах та підвищення по службі.
Вони були байдужі до людських страждань, прискіпливо перечитували наші листи і, якщо находили недозволене, не приховували, а вживали репресивних заходів. Так вірою і правдою вони служили кривавій більшовицькій імперії. Треба було їх перехитрити, обдурити, щоби вони не могли запідозрити зашифрованої в листі інформації про справжній стан речей. Отже, ми старались опрацювати таку систему шифровки, щоб обманути цензуру і послати до родини хоч куцу інформацію про те животіння, яке ми вели. А перебували ми на грані життя і смерті, бо більшовицькі людоїди створили таку систему нищення людей, якій могло позаздрити пекло. В тій системі було все враховано, і хто туди попав, то мусив бути добре ідейно загартованим, щоби вистояти, не зламатись, не втратити первинних людських цінностей, не зазнати морального та духовного спустошення, не перетворитись на тварину.
Я спав на одних нарах з певним господарем старшого віку, походив він з Дрогобицької області і називався Данило Московіта. Він не раз бачив, як я писав старшим неписьменним людям листи, отож він попросив мене, щоби я йому теж написав листа. Він не їв цілу добу хліба, змінявши свою пайку за чистий листок паперу із зошита, і ми стали обмірковувати, як написати про наше життя та так зашифрувати, щоби цензура пропустила. А як він дійде, то дома щоб могли розшифрувати і довідатись, в якому пеклі ми існуємо. Я вже мав деякий досвід в цьому напрямку і розкрив моєму сусідові свій попередній план. Він довго розмірковував над тим, як то зробити, ми довго планували, все зважували, бо він був чоловік тямущий і не раз в розмові з ним навіть не можна було здогадатися, що він неписьменний — настільки він орієнтувався в оточуючому житті. Не раз він висловлював всякі мудрі думки, про які мені і не снилося. Я захоплювався його ясними, глибоко осмисленими ідеями, але здійснити їх тут, за колючим дротом, було неможливо. Праця над листом продовжувалася, ми обмірковували всякі деталі, враховуючи, що цензор має освіту, знає добре нашу мову, і до того ще розпитували постраждалих, які були у вахтовому будинку, куди їх викликали для пояснень про написане. З самого початку нашого перебування в таборі ми чули про репресії за написані листи, бо необізнані з цензурою в'язні писали в них про жорстокі знущання, про той страшний етап, про голод, холод та про всі ті митарства, які випали на нашу долю. Певна річ, що ті всі кривди, описані в листах, читали цензори і, боячись перевірки, очевидно, заявляли слідчому, а той викликав на слідство автора листа, забороняв рік листуватися та присуджував покарання в таборовій в'язниці. Таким чином постраждало багато в'язнів, а для інших це була наука, як і що писати в листах. Була велика спокуса написати родині правду про все наше життя в комуністичному "раю". Цензора ми не раз бачили, бо старі табірні в'язні показували на нього, проклинали його, матюкали його неголосно, прозиваючи таборовим буквоїдом та хитрим продажним хохлом. Отже, були всі підстави добре думати, щоби не постраждати, і це змушувало нас з найбільшою осторогою братися за написання листа.
Також, щоби добре написати листа, треба було хоч трошки ввійти у минуле того, від кого буде лист, хоч мінімально знати його біографію, близьку родину, якісь події з життя, якісь уподобання, захоплення, бо як писати сухо, лаконічно, без натяків, то це не лист. Такі неписьменні, як правило, самі диктувати не вміли, це справа не така і проста, а вони ніколи з чимось подібним не стикались у своєму житті і переважно тільки знизували плечима — мовляв, напиши як знаєш, аби було добре. Доводилося в дядька багато розпитувати, щоби хоч трохи підняти завісу повсякденного життя на волі. Часом дядько хотів напоумити своїх рідних виказати щось сокровенне або щось не сказане до арешту, що в кого було на серці, від чого дещо і залежало в родині, то знову-таки — це все треба було вміло скомпонувати відкрито й зрозуміло, а те, за що можна було потерпіти, треба було вміло зашифрувати.
Зі всякими пересторогами ми нарешті листа склали, зложили в трикутник, а коли почали писали адресу, тут виникла проблема — на чию адресу посилати листа. В селі пошту контролювало НКВС, і лист міг потрапити їм до рук, тому мій дід обдумав цю справу, і ми вирішили заадресувати листа далекому родичеві, який безпосередньо не був зв'язаний з підпіллям, але симпатизував нашому рухові, а прізвище мав зовсім інше, ніж мій дід. В листі ж ми дали зрозуміти, щоби він передав листа його дружині або дітям. Як із цим було покінчено, то зачекали, поки прийде службовка КВЧ, яка забирала листи, і віддали їй в руки, щоби він не пропав. Тепер стали підраховувати, скільки часу лист к буде іти в Україну і скільки йтиме відповідь назад. Точно не вгадали, вийшло трохи пізніше. Весь той час чекання дід часто оповідав, що в нього вдома щось не гаразд, бо сни дуже погані сняться. Я пропонував не звертати уваги на це, не брати до серця, хоч сам вірив, що між снами та дійсністю є якийсь зв'язок, правда, в кожної людини вони по-іншому справджуються.
Причин для занепокоєння було багато — дід мій був родом з Карпат, з лісистої та гористої місцевості, а там, як відомо, базувалися сотні та курені УПА. Тож там кожний день більшовицькі людолови робили облави, прочісували ліси, шукали криївки, арештовували підозрілих. А вночі, як з-під землі, появлялися озброєні повстанські відділи месників, нападали на гарнізони НКВС, нищили червонопогонників-душогубів. Удосвіта знову карпатські верховини та столітні смереки ховали під свої крони в непрохідних хащах від ворожих очей всіх незламних духом синів та дочок нашого народу, які за життя вибрали тернистий шлях безсмертя. Мій дід підтримував цю боротьбу, часто оповідав з гордістю і неприхованою радістю про той внесок карпатських мешканців, який вони зробили у процес відродження української державності. Таким чином, спогадами та розмовами, ми підтримували свій дух, і нам легше було переживати будні тієї жахливої дійсності, яка не давала найменшого шансу вижити, і тільки десь на дні свідомості жевріла іскорка надії на щасливий кінець.
Приблизно через два місяці дід мій нарешті дочекався з України вісточки; він приніс листа, і від радості чи тривоги в нього тремтіли руки, а в очах застигли дві скупі чоловічі сльозини, погляд був якийсь збентежений. Довго обертав в руках конверта, розглядав з усіх сторін, хотів переконатися, чи це не сон, нарешті розкрив його і попросив прочитати: "Читай усе, що там написано". Я почав читати листа, де автор дякував за отриману звістку і зазначав, що все в листі зрозуміли. Він просив прочитати вуйкові Данилові все, що дальше повідомлялося, бо то істинна правда, як не гірко писати, і нехай приготовляється до найгіршого, бо в наших краях тепер пекло, і ніхто не певний, що нам завтрашній день принесе. Далі в листі родича Данила йшлося про долю його трьох дітей — двох синів і дочки. Сини були вояками УПА і боролися з ворогами України. В нерівних жорстоких і кривавих боях обидва сини поклали свої голови на визвольний жертовник нескореної нації. Дочка вміла друкувати на друкарській машинці і працювала в районному осередку ОУН. Це на той час була досить унікальна професія, яка в підпіллі цінилася на вагу золота, бо і друкарська машинка і друкарка були вкрай необхідні підпіллю. Якимось чином чекісти довідалися про місцезнаходження криївки, оточили її і, як у таких випадках бувало, запропонували скласти зброю і здатися на милість ворогам. У відповідь пролунали постріли, вибухи гранат і почався нерівний бій — на одного повстанця, як правило, наступало кілька десятків ворогів. Бій точився недовго — весь районний осередок по-геройськи загинув, включно з дідовою дочкою. Дружина ж його на нелегальному становищі і ховається у своїх людей, щоби постаратися уникнути вивезення на Сибір.