Це було напровесні 1946 р. Нас, велику колону інвалідів, примусово гнали на роботу, напівроздягнених, напівбосих. Сонце підбилося трохи вище і ласкаво пригрівало нашу колону знедолених, нещасних і приречених людей. В умовах комуністичної сваволі та дикої поведінки конвоїрів ми існували тільки одним днем, бо на майбутнє жевріла тільки маленька надія, а впевненості не було. Людоїдська система зміцнювалася, гнобила нас, викручувала руки, затикала рота, стараючись зробити з нас роботів, без'язиких рабів. Як звичайно, вели нас на роботу з попередженням: "Шаг вправо, шаг влево — счітаєтся побег, конвой прімєняєт оружіє без прєдупрєжденія". Крім того, з боків та позаду чекісти вели вівчарок на повідках, які весь час рвалися до в'язнів, бо натреновані були кусати людей. Чи в поході, чи на мірці роботи конвоїри завжди тримали зброю напоготові, бо в них існувала неписана традиція, що хто вб'є в'язня, який порушував режим, той одержував позачергову відпустку на місяць. Тож ті нелюди-душогуби вичікували, підстерігали "сприятливу" нагоду вбити в'язня, щоб дістати подяку за "большевістскую бдітєльность" і відпустку на місяць. Отож ми під пильною охороною "відданих синів Отечества", наскільки дозволяли сили, ішли трудитися, щоби ще сильнішим став "Союз нєрушімий", а нам вкорочувалась відстань до тієї межі, з-за котрої ніхто не повертався. В той час не було ніякої надії на краще завтра, бо ми були відрізані від світу, відгороджені чорною завісою, через яку не проникали ніякі міжнародні чи внутрішні новини. Всі листи цензура переглядала, підозрілі конфісковувала, навіть газети не можна було дістати — все заборонялося, щоби в'язнів ізолювати від усіх подій, які відбувалися у світі, а про політичне життя годі було і думати. В'язень мав бути роботом, а держава сповідувала такий принцип: "Твоя работа нам не нужна, нам надо, чтоби ти мучілся".
Колона минула заселену частину і вийшла в степ. Ми пройшли десь півтора кілометра. Назустріч нашій колоні їхав возиком начальник табору — тоді ще легкових машин удосталь не було. Одягнутий як звичайно, у військовий офіцерський мундир з відзнаками чекіста, він порівнявся з колоною і дав наказ старшому конвоїру зупинити колону, а сам поїхав у табір. Колону зупинили, дозволили закурити, в кого є що, і ми стали роздумувати, в чому причина, що нас зупинили в степу. Здогади були різні, але справжньої причини ніхто так і не вгадав. Через деякий час на дорозі з табору появилася підвода, яка їхала дуже швидко. Безконвойник під'їхав до конвою, цей покликав з колони бригадирів, бригадири підігнали підводу до колони. На підводі були рискалі, ломи, кирки та піуфлі. Весь цей інструмент бригадири роздали по бригадах, і конвой наказав колоні рухатись уперед. Недалеко від дороги росли невеликі кущі берези; коло тих кущів колону зупинили знов, і аж тоді ми побачили в тих кущах великі купи землі. Конвой зайняв свої позиції, визначив заборонену зону, за яку не можна було в'язням переходити, і нас завели в ті кущі.
Ми побачили великий глибокий квадратний котлован. Те, що ми побачили, було настільки несподіване, що нас всіх приголомшило, вразило на місці, ми остовпіли, закам'яніли, не в силі зрушитися з місця. Котлован більше як наполовину був закиданий мерцями. Побачене паралізувало нас усіх, ніхто нічого не говорив, всі як оніміли. З шокового стану нас вивели грізні і різкі окрики конвоїрів: "Всем работать живо, така ваша мать". Руки не піднімались, свідомість загальмувала все наше єство. В котловані лежали трупи померлих в'язнів, наших друзів, наших знайомих і незнайомих, але в даному разі нас об'єднувала одна доля, що своїм жорстоким смертельним чорним крилом накрила всіх на чужині, за колючим дротом, на дні сталінського пе-кла, в товаристві червоного диявола та його бездушних, безсердечних диких азіатів-прислужників, які слово в слово виконували ретельно вказівки більшовицьких катів, не задумуючись над тим — чи воно добре, чи погано. Вони не здатні були аналізувати, роздумувати, а тільки виконувати сліпо накази згори.
Ми мовчки оглядали ту жахливу картину, яка нас вразила глибоко, і кожний з нас у майбутньому бачив себе у тій ямі.
А видовище було приголомшуюче: в ямі лежали мертві в'язні в різних позах, чоловічі та жіночі тіла. Недалеко від того місця були горби, і на тих горбах водилися лисиці, бо всі гори були пориті лисячими норами. Як нас водили на роботу, то ми не раз їх бачили, їх там було багато, то ж ті лисиці зимою не мали що їсти і приходили в цей котлован обгризати трупи. Ми побачили багато небіжчиків настільки обгризених, що годі було розпізнати. Всю зиму померлих в'язнів вивозили з табору безконвойники в цей котлован. На розпорядження табірного начальства мерців треба було засипати землею, але оскільки в Сибіру великі морози і земля замерзає як камінь, то не могло бути й мови, щоби вдовбати землю і присипати мерців. Тому-то безконвойник просто викидав трупи в яму як попало, прикидав снігом і так залишав, а лисиці обгризали їх цілу зиму. Тепер, навесні, сніг в ямі розтанув, майже половину мерців затопила вода, а більша частина тіл під впливом тепла і сонця почала розкладатися.
Всі небіжчики були перемішані — голі, з бирками на ногах, чоловічі і жіночі тіла обгризені лисицями, обдзьобані хижими сибірськими птахами. Мерці виглядали так, як би художник міг зобразити голодомор — худющі, в неприродних позах, надто довгі руки і ноги, мускулів не було, здається, якби й шкіри не було, то кістки порозсихались би, сама шкіра якась неприродно суха, а найбільше вражало, що всі були нагі, тільки біліли бирки-дощечки та обгризеш кості. От де марксистський Інтернаціонал, от де турбота про людину! На світових форумах лізуть наперед усіх, розхвалюючи вільне життя, більшовицьку свободу, рівність, братерство — воістину тільки в цій ямі було братерство, бо тут представники багатьох націй знайшли можливість хоч після смерті бути навіки з російським народом.
Конвоїри грозили стріляти, бо ніхто не наважувався закопувати мерців. Багато з нас побачили своїх товаришів, друзів, знайомих, з якими разом ділили ганьбу неволі, ділилися всім, розраджували один одного, підбадьорювали у важкі хвилини, і боляче було дивитися, що ті люди покинули цей світ, направду нічого з собою не взявши, і ще в такий спосіб, небачений, не уявлюваний досі, бо ж, здається, на тому світі є якийсь порядок, якийсь шаблон, за яким класифікують небіжчиків: одних — до пекла, других — у чистилище, інших — ще кудись, а тут кричущий, вопіющий глум над мертвою людиною, що може бути тільки в "Стране Советов, где так вольно дишит человек". Нам усім доводилось в той грізний воєнний час бачити всякі дива, смертельні небезпеки, надзвичайні ситуації, голод, холод, радість і печаль, але тут ми всі були несподівано глибоко вражені побаченим.
Котлован був викопаний ще восени, кругом нього — високі купи викопаної землі з ями, до самого котловану не можна було під'їхати возом чи саньми, і, очевидно, той, хто хоронив небіжчиків, мусив їх носити чи тягати волоком до котловану. Мерці в ямі являли собою страхітливу картину, бо були поскидані недбало, будь-як, з відразою, не по-людя-ному, з якоюсь прихованою ненавистю, і вверх ногами, і в горизонтальному положенні, зігнуті, скорчені, з повикручуваними руками і ногами — очевидно, при транспортуванні чи при падінні, — і це надавало якийсь гіркий та сумний присмак нелюдяному ставленню більшовиків до смерті. Вони аморально відкидали загальноприйняту вікову пошану до мерців. Очевидно, людина для них не варта була того, щоби її хоронити в білизні чи хоча б у якомусь халаті, — в кожного з небіжчиків була якась одежа, але її в них забрали, шкодуючи поховати ворога народу і "ізмєнніка Родіни" в ' одежі. Останнє, що мав небіжчик — сяку-таку одежу — відібрали. Вже із мертвого знущалися, глумилися ревні безбожники, які вважали себе наймудрішими, найгуманніши-ми. Всі повинні були прислуховуватися до їхньої думки, а вони диктували свою збочену хворобливу комуністичну ідеологію, вважаючи її вершиною мудрості.