Ховати померлих в'язнів переважно доручалося безкон-войникам, а вони, як я вже казав, були в основному кримінальними злочинцями, вихованими на вулиці, підкйненими в дитячі будинки, без ніякої людської моралі, — варто було тільки послухати, як вони говорили між собою. В порядної людини одразу ж виникала до них гостра відраза і неприхована неприязнь, бо в їхній мові брутальних лайливих слів було більше, ніж звичайних. Крім того, в них була якась особлива ненависть до Бога. Якщо безконвойнйк був чимось обурений, то перша лайка, яка вилітала з його рота, була в Христа-Бога мать. Як ми з ними перший раз зіткнулися, то було таке враження, що це прибульці з пекельних світів, з інших планет, бо на нашій планеті багато з нас таких просто не стрічали. Тож не дивно, що вони з мерцями поводилися як з непотрібним гноєм чи сміттям, і вони це робили без докорів совісті — совісті вони не мали і поняття не мали про добропорядність чи людську гідність. Це були направду нові типи "совєтського человека", виховані на комуністичній гнилій псевдоморалі, а оскільки вони не мали ні батьків, ні родини, то їхнім батьком був Сталін, матір'ю — "Советская Родіна", а атрибутами — тілогрійка, кирзові чоботи, махорка, самогон і на додаток клич: "Вперьод, за Родіну, за Сталіна".
З раптового остовпіння вивели нас грізні окрики здичавілих конвоїрів, — погрозливі та брудні московські лайки нагадали нам, що тут не місце людським роздумам та печалі. Навколо — реальна дійсність, де топчуть людську гідність грубо, жорстоко, безжально. Ми почали закидати ту велику глибоку яму з багатьма небіжчиками, бо табір був великий і вмирало багато; мерців вивозили сюди протягом більше ніж півроку, а чекісти звітували загальними фальшивими довідками і записували в історії хвороби, що, мовляв, помер від запалення легенів, від хвороби печінки і т. д. Насправді ж умирали від голоду, недоїдання, тяжкої праці, від нелюдських умов, знущань, побоїв у слідчих ізоляторах і, нарешті, від нервових та психічних шоків, бо більшість в'язнів не могли змиритися з тою страшною катастрофічною переміною, яка зламала грубо і безповоротно життя кожному і кинула на саме дно, до людських покидьків, де верховодили виродки, недоноски, кретини звироднілого більшовицького суспільства, яке мало завдання або знищити фізично, або перевиховати людину на тварину. Таке завдання поставила правляча партія комуністів перед багатьма тисячами політруків, комісарів та культурно-виховних інстанцій ГУЛАГу.
Довго ми закидали ту братську могилу, бо руки не піднімались. Земля ще була мерзлою подекуди, і не хотілося кидати її на нагі трупи, відчувалася якась провина перед ними, що ми ще живі, хоч і невільники, але в кожного заворушилася у свідомості думка — яка то страшна несправедливість панує на світі, що і Бог відвернувся на якусь мить від цього світу. А цим скористався диявол і завдав людству непоправне зло: пекельні сили справляли кривавий бенкет понад 70 років та за цей час вигубили багато мільйонів невинних жертв. Комуністичний лад творив щось нове, не подібне до минулого, а це нове було душогубством, брехнею, сльозами, кров'ю, голодом та знущанням. Нова комуністична ера, яка постала на горах трупів невинних людей, загальмувала на століття поступ уперед, зруйнувала первинні людські цінності, породила поліцейську систему, базовану на доносах, недовірі, стеженні, підозрах, а в результаті — духовна ницість, пасивність, етичне вбозтво, естетична відсталість та збочений світогляд.
Приблизно з такими думками ми працювали примусово, під силою зброї, допомагали міцніти кричущому беззаконню і, головне, не могли вголос розмірковувати чи поділитися своїми думками з оточуючими людьми, бо між нами існувала законспірована розгалужена сітка стукачів-донощиків. Як тільки хтось із нас казав слово критики проти існуючого режиму, то опинявся на другий день у слідчому ізоляторі на штрафному пайку і починався допит, слідство, а в результаті додавали ще роки до терміну відбування ув'язнення або в кращому разі відправляли на Колиму чи в Заполяр'я на роботу в шахти по видобутку міді, цинку, урану, і через невеликий відрізок часу людина покидала цей світ, бо легені не здатні боротися довго з тими життєвбивчими нашаруваннями в бронхах.
Ми засипали землею ту повну яму мерців, яких ніхто не рахував, бо це було неможливо, але земля не помістилася в ямі, і над ямою виросла висока могила. Це ще раз свідчило, що покійників було дуже багато. Напевно, ні один ворожбит не міг був наворожити отим усім жертвам, де буде їхній вічний спочинок, бо навіть не те що пам'ятника чи хреста, а й каменя ніхто не поклав на тій братській могилі. А були тут люди з усієї Європи і поза нею, куди тільки ступила нога "доблесного советского освободітєля". Тут простолюдинів не було, а були люди, яких боялася комуністична система, бо ці люди відкидали фальшиве вчення марксистських дурисвітів і не давали розмножуватися червоному вірусові. За це під всякими приводами чекісти підступно виловлювали антикомуністів, фабрикували фальшиві обвинувачення і жорстоко з ними розправлялися.
З того пам'ятного дня минуло більше півстоліття, та мабуть, ніколи не зітреться з пам'яті те, що я бачив у тій братській могилі... Часто постають перед очима ті кістки, обтягнуті шкірою, тіла в різних позах, обгризені лисицями, та бирки, прив'язані до ніг, а також запалі знаки на головах мерців від ударів молотка, так би мовити, остання печатка чекіста перед відправкою небіжчика на той світ. Таких братських могил, мабуть, дуже багато з'явилося за 70 років панування червоного диявола на просторах від Західного Бугу до Курильських островів. Мабуть, ніхто і ніколи не відправить заупокійної панахиди на тих могилах, бо вони загубилися по лісах, тайзі, пустелях, у вічній мерзлоті Заполяр'я. А той, хто мав щастя повернутися з тих ведмежих закутків, до кінця життя буде бачити у снах ту велику людську трагедію, яка торкнулася всіх народів, поневолених Москвою. По сьогоднішній день світ не знає точної цифри убієнних та замучених за колючим дротом в ГУЛАГах, а ця цифра десь таємно зберігається у московських архівах, у сейфах за сімома замками, або знищена вірними сталіністами, щоби перед світом приховати своє справжнє обличчя душогубів.
Розділ XI
КАРАГАНДИНСЬКІ ВІЗЕРУНКИ
Про слово "воля" дуже багато сказано та написано письменниками, поетами та філософами, але значення, силу і відчуття цього слова може осягнути тільки той, хто був позбавлений волі. Тільки той може дати її оцінку і правильне тлумачення. Це є найбільша кара — позбавити людину волі, це значить замкнути її, як птаха в клітку, позбавити її спілкування з навколишньою природою та людьми. Той, хто був позбавлений волі, та ще на довгий час, нерідко згоджувався з тим, що краще смерть, чим довгі роки терпіти у клітці, ніж бути обмеженим у користуванні найбільш необхідними речами та предметами, які потрібні людині в щоденному житті.
Неволя в більшовицькій імперії дуже відрізнялася від неволі в других державах, і ця різниця була така велика, як небо і земля. В більшовицькій неволі було враховано все до найменших дрібничок і все зводилося до того, щоби в'язня найпекучіше, найболючіше пригнітити, принизити, духовно зламати, психічно скалічити. Для того вся в'язнична обслуга підбиралася з грубих, безцеремонних, вульгарних, бездушних типів. Складалося враження, що це дегенеративні каліки, недоноски, байстрюки, яких виховували у спеціальних інкубаторах і яким людська мораль чи поняття доброти і порядності були взагалі невідомі. Комуністична система десятиліттями вдосконалювала, шліфувала ту репресивну машину гноблення людини. Такої тоталітарної машини не мала жодна держава в світі. Той, хто сидів за ґратами, боявся вже волі — настільки він був духовно зламаний, знівечений; така людина вже і не хотіла вірити, що може бути воля, свобода, вона вже розучилася самостійно щось робити і думати, бо весь час в неволі вона була як живий предмет, який переставляли, перекидали, переносили, а він не повинен був на це реагувати ані противитися.