Нарешті для мене довгоочікувана воля! Упродовж довгих років не вірилося, що система нищення народів, і людини зокрема, під тиском світової думки, всупереч традиційній, десятиліттями сформованій репресивній ідеології вихолощування провідних кадрів поневолених Москвою народів, таки наважиться на такий гуманний крок, особливо щодо політичних в'язнів. Але цьому процесові передували такі події, як смерть "батька всіх народів" Сталіна, прихід до влади тріумвірату, знищення Берії та багато інших подій — наприклад, страйки, повстання в таборах Заполяр'я, де політичні в'язні були доведені до відчаю. А поміж ними було дуже багато зовсім невинних людей, яких судили заочно або по фальшивих сфабрикованих справах так звані "трійки", і, крім того, багатьох силою та терором змушували підписувати брехливі протоколи зізнання про злочини, нібито вчинені підсудними. А ці останні воліли підписувати що завгодно, аби уникнути катувань бездушних вихованців Дзержинського, який навчав своїх підлеглих, що у чекіста повинно бути гаряче серце та чисті руки. Тільки це виходило не в прямому розумінні, а в переносному, бо, як з'ясувалося в процесі творення "найгуманнішої" держави світу, вона була збудована на горах трупів мільйонів невинних людей, убієнних та замордованих чекістами, гепеушниками, енка-ведистами, гебістами, які замість гарячого серця мали камінь у грудях, а руки — по лікті в ще теплій крові невинних людей, а за їхньою термінологією — ворогів "отечества".
Отож, починаючи з 1953 p., були створені всякі комісії, які переглядали судові вироки, що були насправді далекі від слова "закон", бо його, як такого, не існувало в Радянському Союзі, де тільки діяла репресивна машина, в якій киями, нагаями та іншими інструментами з набору катівських знарядь гарячосердечні та чисторукі сталінські недоноски вибивали з в'язнів потрібні їм зізнання, щоби наповнити табори ГУЛАГу, побудовані на неосяжних просторах від Західного Бугу до Курильських островів. Я належав до тієї категорії, що відсиділи свій термін у 10 років за колючим дротом від "дзвінка до дзвінка", як було прийнято говорити в ті часи. До останнього дня не можна було вірити, що відпустять на волю, бо ми звикли, і не без підстав, не вірити ні на букву брехливій та фальшивій більшовицькій пропаганді, базованій на обмані, зраді, підступі та неправді. Аж тоді, як викликали в пересильну тюрму, видали документи, відкрили браму, яка відгороджувала від світу десять років, дали направлення на пересильний пункт (своєрідну біржу праці), — тільки аж тоді я вдихнув на повні груди вільного повітря. Вдихнув, хоч повітря не свого, а чужого, бо його ніяк не зрівняти з нашим українським — наше настояне на українській цілющій природі, притаманній тільки нашій багатостраждальній Батьківщині. Цей омріяний нами клімат, повітря і земля приманювали, як магнітом, зажерливих наших сусідів-завойовників, які ніколи не втрачали шансу заволодіти нашим краєм.
Ідучи на біржу праці, я кілька разів за звичкою оглядався позад себе — чи не спрямовані в мою спину чотиригранні московські штики і чи не пролунає команда: "Шаг влево, шаг вправо счітаєтся побег. Конвой прімєняєт ору-жіє без прєдупрєждєнія". Відчуття волі було обмежене, бо мені за присудом треба було ще п'ять років відбувати спец-поселення, і оскільки я добував останній рік у так званому Пєсчлагу в Караганді, то мені тут було наказано стати на роботу і за межі Караганди без дозволу ГУЛАГу не виїздити. А коли б я порушив наказ, то за те ніс би кримінальну відповідальність. На біржу праці звозили з багатьох таборів таких, як я, що відбули термін ув'язнення. Це були люди різного віку, чоловіки та жінки різних національностей, але найбільше було з України.
В ті часи саме в розпалі була компанія всесоюзного значення — цілина. Це означало, що Компартія Союзу дала директиву освоїти казахстанські степи. Планувалося поорати безкраї степи-пустині, сотні тисяч гектарів засіяти зерном і зібраним врожаєм наповнити державні засіки, щоб не купувати зерно за кордоном. В Карагандинській області був район Осакарівка, де повним ходом йшло освоєння цілинних земель. На цілину вербували, направляли під брехливими та вміло замаскованими закликами людей, подаючи це як подвиг, як патріотичний вчинок, обіцяючи всі блага і комфорти, мало не рай в той час, як там була сама лиш безсоромна більшовицька брехня та вищого сорту обман. Спати треба було в палатках, і то їх у достатку не було, весь час не вистачало води, бо її привозили в цистернах і вона була поганої якості, а щодо доставки продуктів та інших речей першої необхідності, то можна було тільки мріяти, що вони колись будуть, їх протягом усієї історії комуністичної влади ніколи не було в достатку, і за них треба було переплачувати на базарах-товкучках.
Працювати доводилось під пекучим сонцем та за безперервних пісчаних бур, що засипали піском очі. З тієї Осакарівки кожний день приїздили кілька машин і забирали з пересилки колишніх в'язнів туди на роботу. В'язні, які відсиділи свій термін ув'язнення й приїздили з таборів на цю біржу праці, не мали ніякої інформації і не орієнтувалися зовсім у тій ситуації, в яку вони попадали, бо фактично з однієї клітки їх привозили в другу, а тут, у цій пересилці, так само орудували чекісти в цивільному одязі. Людей приймали, агітували, обіцяли золоті гори — і весь той потік необізнаних направляли в те русло, куди наказувала партія, тобто на цілинні землі. Таким чином бідолашні, замучені неволею люди міняли життя за колючим дротом на життя в пустелі, хоч і без конвою, але без елементарних життєвих умов, під контролем і наглядом бригадирів-чекістів, які дерли з них сім шкур. Ці люди не виходили з-під нагляду, бо замаскована сітка сексотів не випускала з поля зору ні одну людину, щоби переконатися, чи та людина "перевиховалась" за десять або більше років, чи її, як нескорену, треба кинути знову за колючий дріт.
В Караганді було дуже багато спецпоселенців з усіх куточків більшовицької імперії, але найбільше було з України, а ще, крім того, було багато українських переселенців з післяреволюційних часів. Старші ще говорили по-українському, а їхні діти — або суржиком, або зрусифікувались, і про їхнє українське походження нагадували тільки українські прізвища. Бандерівців із Західної України було багато, часто цілі селища. Жили вони в напівземлянках, без ніякого комфорту, на селище було кілька колонок з водою, і за нею треба було далеко ходити. Вугілля треба було купувати, і воно було дуже дороге, дарма що шахти поряд. Дрова теж були дорогі, бо їх привозили з Сибіру. Продукти харчування на той час теж були дорогі і їх доставляли з перебоями. Зате горілка та вино були дешеві і в необмеженій кількості; в усяку пору доби — пийте, громадяни та громадяночки, спивайтеся, приводьте на світ дітей-калік та дебілів, щоби вони не знали свого роду. Більшовики розуміли, що відчуття роду народжує в людині національну свідомість, і тому всіма засобами намагалися задушити це почуття, зламати чи знищити і людину, і рід. Побутові товари можна було купити на базарах-товкучках, їх у магазинах не було, бо прямо з бази їх забирали спекулянти — казахи та чеченці і перепродували у кілька разів дорожче, аніж вони коштували по державних цінах.
Чужина об'єднувала переселенців, вони старалися не забувати рідних традицій, особливо старше покоління, святкували свої релігійні свята, дома в сім'ї говорили по-українському, зберігали та пропагували свої народні пісні, бо пісня заохочувала до життя, підбадьорювала, давала наснагу долати труднощі і, нарешті, нагадувала всім, хто вони є і чому тут опинилися на чужині. Що стосується революційних пісень, то за них могли засудити знову, але все одно в компанії, на свята, підігріті алкоголем, не втримувались і співали стрілецьких та повстанських пісень, причому знали їх багато, бо то був саме той час, коли ті пісні створював сам народ. Та й було дуже багато родин, сини та дочки яких полягли в боях за волю України або відбували ув'язнення за колючим дротом. На особливі дати алкогольних напоїв купувати не було можливості, а самогон не виробляли, бо влада переслідувала за це, тому готували так звану "бражку" з пшона та цукру — дуже міцний напій, що навіть при вживанні в помірних дозах сильно п'янив. Особливо на великі релігійні свята кожна родина старалася заквасити хоч кілька літрів, мається на увазі, родина, де були чоловіки, бо більшість родин складали самі жінки — їхні чоловіки погинули в підпіллі або відбували ув'язнення в таборах. Таким родинам було дуже тяжко на чужині, адже крім роботи в шахтах під землею іншу роботу знайти було неможливо — всі робочі міця займали москалі та казахи.