Багато дівчат завербували на цілину, багато опинилося у вугільному басейні Караганди, де працювали під прискіпливим наглядом працівників КДБ. Робота практично була така сама — що за колючим дротом, що на обмеженій волі, хіба що тут вже можна було піти на базар чи барахолку, як були гроші, або в кіно, бо на лоно природи не хотілося — щось відштовхувало: навкруги пустеля, перекотиполе, колюча рослинність. Докучали бурі, що засипали піском очі. Порівняно із чоловіками, жінки були в більш скрутному становищі: не було роботи по їх силі, тому мусили працювати, де були місця, щоби заробити собі на такий-сякий прожиток. Чоловіки-патріоти не цуралися своїх подруг, бо в минулому пліч-о-пліч боролися проти наших ворогів, тому не дивились, що наші дівчата не мали відповідного посагу, бо вірили, що не посаг визначає суть подружнього життя, й сходились, одружувались.
Хоч не так гучно, як би хотілося, а як хто міг, влаштовували весілля. Старалися дістати окрему кімнатку в гуртожитку, з'єднували свої долі і розділяли радість та злидні, бо не хотіли і не могли інакше чинити, національна гідність та гордість диктували чинити тільки так — нами керувала ідея незнищенності нашої нації. Хоч би де ми були, хоч би куди закинула нас примхлива доля — ми завжди повинні за всяких обставин зберігати нашу ментальність, наш рід, самобутність. В минулому, в нашому дитинстві, ми пили воду з чистих криниць нашої духовності, і ця чиста джерельна вода, яку пили і наші славні предки, давала нам своєрідний поштовх, прищеплювала нам генетичний заряд відроджувати, примножувати, зберігати наші національні надбання, бо тільки таким чином ми можемо вистояти і зберегти себе як націю.
З одного боку, тих шукачів легкого життя можна й зрозуміти, бо як прожити 10 років у злиднях, голоді, холоді та роджувати, примножувати, зберігати наші національні надбання, бо тільки таким чином ми можемо вистояти і зберегти себе як націю.
З одного боку, тих шукачів легкого життя можна й зрозуміти, бо як прожити 10 років у злиднях, голоді, холоді та на каторжних роботах — то не дивно, що після того всього захочеться легкого хліба, теплої постелі, ніжного ставлення, взаємної любові, спокою та всіляких благ, про які роками мріяв в'язень і на які заслуговує кожна людина в цьому житті. А з другого боку — треба було не забувати, що на нас дивляться інші народи як на народ, який мав у собі відвагу, мужність та завзятість повстати проти двох світових імперій зі зброєю в руках, боротися за відновлення своєї державності. Природно, що нас оббріхували, принижували, шельмували, але ми і за колючим дротом продовжували боротьбу — не зброєю, а страйками, повстаннями та іншими методами помалу розгойдували підвалини червоної імперії. Тож коли повиходили на волю, то нас не вважали за кримінальних злочинців, а за елітарний прошарок українського народу, що став на голову вище від усіх інших народів імперії, які в минулому робили спроби відокремитися.
Тому-то дії окремих наших хлопців в якійсь мірі принижували нас в очах того суспільства, яке нас оточувало, а ми, хто розумів цю ситуацію, фактично не могли вжити ніяких радикальних заходів, бо відверто діяти і переконувати тих типів чи пояснювати їм було ризиковане — за таку діяльність знову можна було опинитися за ґратами, а цього дуже вже не хотілося — хотілося хоч трішки пожити по-людськи, хоч і на півволі. Та й говорити і переконувати цих колишніх наших друзів було марно, бо при розмовах на ту тему вони зі злобою та гнівом цідили крізь зуби: "Ти мене не вчи, мене тюрма навчила, як мені дальше жити на світі. Ви і так нас обманули, і ми даремно постраждали". Була ще одна обставина, на яку треба було зважати — люди були з багатьох таборів, ми їх особисто не знали, зате знали напевно, що між ними були сексоти. Вони були замасковані, й виявити їх не так було легко, тому не можна було відверто з кожним говорити, наражаючи себе таким чином на небезпеку одержати за необдуманий крок знову 10 років таборів.
Були між нами і такі, що заробляли якісь гроші і все те пропивали, і на нас всіх лягала пляма, яка не додавала нам авторитету. Загалом усі, хто розумів ту ситуацію, в якій ми опинилися, старалися зав'язувати знайомства з більшістю людей, кого випускали з таборів, ми гуртувалися при всяких оказіях, говорили по-українському, а головне — співали своїх народних пісень, бо вони нагадували нам про нашу молодість, про Україну, про нашу боротьбу, про наших рідних, коханих та нагадували, що при першій нагоді за всяку ціну треба повертатися в рідний край, щоби хоч чимось допомогти своєму народові і щоби дітей своїх виховати в національному дусі, щоби вони колись довершили те, що нам не вдалося.
Отже, було багато випадків, коли деякі наші краяни вибрали далеко не кращий шлях продовжити своє життя на омріяній волі, хоча ту волю і не можна було назвати навіть півволею. За тих часів панування радянських порядків безмежну волю, як таку, мали тільки номенклатурники, власть імущі та весь репресивний апарат, а решта, як у тій приказці — "Скачи, враже, як пан каже". Отже, ми не могли вплинути на той роз'єднуючий, небажаний, не на нашу користь, нищівний для нації процес, бо за нашими діями послідувала би репресивна протидія КДБ, який тільки й шукав нагоди, щоби нас знову загнати за колючий дріт. Масово, організовано зробити щось було неможливо, бо таку акцію придушили б іще в зародку, а одиночні виступи загубились би без результату в буденщині.
Тут не йдеться про якусь кампанію проти чужинців чи запеклу боротьбу проти змішаних шлюбів, бо цей процес зовсім зупинити не можна; тут усе залежить від свідомості нації чи усвідомлення ролі, яку відіграють змішані шлюби в історії нашого народу. Відомо, що в нашій історії, ще в Київській Русі, практикувалися змішані шлюби на державному рівні, але це було щось зовсім інше. Великі київські князі віддавали своїх дочок за сусідніх князів або самі одружувались з дочками сусідів, але це був для держави престиж і часто політична й економічна вигода. В разі нападу ворогів на Київ ці зяті великого князя приходили з допомогою.
А в той час, про який ідеться, у тих обставинах цих змішаних шлюбів мало б бути менше або й зовсім не бути, бо ті відступники повинні були розуміти, що якщо б колишні в'язні одружувались зі своїми подругами по підпільній боротьбі, хоча б у них і не було багато потомства, але ті, кому б вони дали життя, були б в інтелектуальному відношенні на багато щаблів вище за середній рівень. Мається на увазі, що всі ті, які брали участь у національно-визвольних змаганнях — то був свідомий прошарок народу і, звичайно, що і потомство було б у таких батьків національно свідоміше.
Ті, хто відколовся від нашої громади, мало того, що зрадили, відійшли від загальноприйнятих наших традицій, то ще й посіяли недовіру, злобу та ненависть поміж осоромлених жінок та дівчат до чоловіків, бо ж чоловіки керували національно-визвольними змаганнями. Тому вони повинні були служити ідейним прикладом і в процесі боротьби, і після неї, а ті, хто вийшов зі сталінських таборів, мали би бути ще на голову вищі. То ж хоч і не багато було зрадників, але й одна паршива вівця псує цілу отару. Чужина мала б об'єднувати всіх. Бо ж чи за допомогою в тяжку годину чи за порадою-розрадою, то свій до свого спершу звертається — свій хоч не заплаче, то скривиться, як кажуть.
Може, й не на часі порушувати таке питання — минуло ж уже майже півстоліття, але і замовчати такі факти було б недоцільно, бо ж не хлібом єдиним живе людина, а тут вийшло навпаки: матеріальне благополуччя відсунуло на задній план національну гордість та національну відповідальність перед живими і перед мертвими теж. Бо наш національно-визвольний рух базувався на національних здобутках наших предків, та й взагалі на всій нашій історичній спадщині. Тяжіла і відповідальність перед живими — тими, хто нас підтримував під час боротьби духовно, морально та матеріально. Нема роду без вироду — каже народна приказка, то й видно, що у всі часи щось подібне було, хоча, може, не в таких масштабах, бо в даному випадку було чимало звихнених типів, які скомпрометували своєю антиукраїнською зрадницькою нестриманістю наш національний авторитет серед народів, які заселяли колишній Радянський Союз.