Після принизливого обшуку арештованої жінки чекіст запровадив її до кутової камери, відчинив двері і заштовхав її всередину. Під стіною стояв стіл, і на ньому горіла велика лампа, за столом сиділо двоє офіцерів, один з них запропонував жінці сісти до столу на нерухому табуретку, яка була прибита до підлоги. Один з них дістав з шухляди папку, на обкладинці якої було написано "Дело", відкрив її і почав заповнювати анкету — прізвище, ім'я, по батькові, рік народження і т. д. Коли це все заповнили, перейшли до основного: "Як твоє псевдо? Хто станичний? Хто зв'язковий? Хто районний провідник? Де проживає? Де знаходиться? Де криївка? Де склад? Хто командир? Де боївка? Скільки їх? Яке озброєння?" Один запитував, потому другий продовжував ставити запитання. Спочатку поводились стримано, ввічливо і гуманно, поки їм не набридло, бо відповіді зводились до одного: "Я не знаю нічого".
Тоді в хід пішли умовляння, мовляв, ти ще така молода, навіщо зв'язалась з бандерівцями, нащо тобі бандити, вони зрадники, буржуазні націоналісти, німецькі помічники, ти їм не потрібна, покинь їх, допоможи нам їх знищити, за те ми дамо тобі гарну роботу, ми тебе навчимо гарної професії, у нас молодим дорога, ми тебе повеземо в Москву, в Ленінград, покажемо Леніна і Сталіна, поведемо тебе до Кремля, поведемо у Великий театр, дамо тобі орден і ще багато інших нагород, нічого не бійся, ніхто не знатиме, що ти нам розкажеш, ми тебе повеземо на кавказькі курорти і взагалі куди захочеш. Полонянка чомусь не схотіла скористатись із тих заманливих, багатообіцяючих, привабливих спокус і далі заперечувала свою причетність і обізнаність в тих питаннях, що їх цікавили, здогадуючись, що слідчі не мають конкретних фактів її приналежності до ОУН, а є на неї донос, не підтверджений фактами. Вона вирішила, що все буде заперечувати. Слідчі стали погрожувати: "Якщо будеш все приховувати, говорити неправду, то ми тебе покалічимо, кинемо тебе в камеру між розбійників і вони тебе будуть ґвалтувати, ми тобі спалимо електрострумом статеві органи, ми тебе розірвемо надвоє, закриємо в камеру, де багато щурів, і вони будуть тебе обгризати, будеш гола мокнути в холодній воді, ми тобі коси повириваємо, їсти і пити не дамо, ми з тебе котлету зробимо" і т. д. Але і це на неї не впливало, вона мовчала і не збиралася говорити.
Тоді один з них устав, відчинив двері і закликав іншого чекіста, цей прибіг на поклик — видно, що він чекав того. Мав на обличчі великий шрам; перекошений рот, великі губи, синій ніс як цибулина, занадто довгі руки та бігаючі очиці. Офіцер промовив до нього: "Мордашкін, оця стерва не вміє говорити, розв'яжи їй язик". Той слухняний плебей, здається, тільки того і чекав, однією рукою схопив безборонну полонянку за одяг на грудях, а другою почав сильно бити кулаком куди попало. Два офіцери уважно стежили за цією заздалегідь запланованою акцією, за цим найновішим досягненням чекістської слідчої практики, яку застосовували "люди з гарячим серцем та чистими руками". Тут, по суті, нічого нового не було, було старе і забуте — середньовічні нелюдські тортури, але більш витончені. На спогад про них холонула кров, страшно було подумати, як тоді зізнання вибивали, випалювали вогнем та залізом. В 1939 р. на Західну Україну прийшли дзержинці з достатньою практикою розв'язування язика, з досвідом жандармерії його "царського велічества" та сталінської боротьби з "ворогами народу" — з найновішими досягненнями в галузі поетапного перетворення в слідчій камері людського організму арештованого на купку скривавлених кісток.
Червоний костолом перестарався, від серії сильних ударів полонянка знепритомніла, впала на долівку, залита кров'ю. Плебей зніяковів, поглядаючи винувато на офіцерів, чекаючи похвали чи осуду. Один з них сказав, не звертаючи уваги: "Мордашкін, облий її водою". Душогуб взяв зі стола графин і почав лити на обличчя, вода змішалася з кров'ю, і все обличчя мордованої почервоніло від крові. Від холодної води побита помалу стала приходити до тями. Мор-дашкіна офіцери відправили в коридор, а самі стали обмірковувати дальший план дій. Тим часом, опритомнівши, невільниця стала оглядатися кругом, не пам'ятаючи, де вона і що з нею. Доторкнувшись рукою до побитого обличчя, побачила на руці кров, і тяжкий стогін вирвався з її грудей. Один з офіцерів сказав: "Вставай, падло, і сідай на табуретку". Вона з великим трудом піднялася та сіла на табуретку, і оскільки жінки з природи люблять охайність, почала поволі приводити до порядку свій одяг. Офіцер сказав: "А тепер обміркуй, бандерівське стерво, чи будеш про все розповідати, чи знову викликати костолома, щоби тобі ребра порахував, але май на увазі, що це були тільки квіточки, а ягідки будуть ще попереду". Полонянка мовчала. "Ти ще довго будеш мовчати, бандерівська шельмо?" — кричав офіцер. Відповіді не було. Тоді один з них вискочив із-за стола, сильним ударом збив її з табуретки на підлогу і чобітьми почав бити куди попало. Кашкет в нього на голові зсунувся на бік, обличчя посиніло, очі налилися кров'ю, а з горла сипались, вилітали мерзенні матюки, ніби то був не офіцер, а справжній злочинець, що виріс і виховався в злочинному світі за ґратами.
Майже до світанку двоє видресируваних душогубів знущалися, катували вірну дочку поневоленого народу, що в міру своїх сил та за покликом своєї совісті допомагала відроджувати нескорену націю, яку наші люті вороги прагнули стерти з лиця землі. Вони готові були продовжувати знущання, та тендітний організм полонянки вже втратив здатність захищатися, тіло було покалічене немилосердно побоями, здавалося, що на хрупкому тілі не було живого місця, де б не було синців від ударів. Щойно тоді, як вона вже ні на що не реагувала і просто лежала нерухомо на мокрій долівці, скропленій кров'ю, непритомна, — тоді один з катів гукнув з коридору чергових наглядачів, і ті прибігли, грубо схопили майже бездиханне тіло невільниці, за ноги потягнули волоком по коридору, відчинили двері в одну з камер, заволокли її всередину і залишили там. Самі вийшли, зачинивши міцно двері.
Скільки була без пам'яті, вона не знала, а коли повернулася свідомість, почула голоси і мову, таку ж неприємну, чужу і противну, підсилювану матюками, від якої хотілося бігти кудись, щоб її не чути, бо поволі спливали в пам'яті події тієї страшної ночі, кінця якої вже не пам'ятала, але слова "падло, стерва, повія" запали глибоко з відчуттям огиди та ненависті до тієї мови і до тих, хто нею розмовляв. Хоч цією мовою також писав Пушкін (а може, і вживав у побуті такі самі вислови, як ті два офіцери-юристи), але ця мова не заслуговує ролі мови міжнародного спілкування, а годиться хіба для вживання за Уралом у ведмежих закутках та в диких пустелях Азії, де поважають тих, хто користується в розмові "вишуканими" і соковитими кількаповерховими матюками. Не розплющуючи очей, прислухалася до розмови — говорили жінки переважно по-російськи, але було чути і українську мову. Силкувалася згадати, як вона сюди попала і де, власне, знаходиться. Пробувала поворушитись, але не змогла, все тіло страшенно боліло, хотілося пити, язик не повертався в роті, бо повний рот засохлих згустків крові. Обличчя, все опухле, при найменшому русі, як і все тіло, боліло. Розплющила очі і стала помалу розглядатися, де знаходиться.
Напівтемний льох, гнилий і вогкий. "Ти дивись, — заторохтіла по-російськи "старша сестра", — бандерівка не здохла, вона жива, як кішка. Ух ти гадюко, бандитська твоя противна морда, ще мало дали тобі наші, вбити тебе треба, ти "родіну" зрадила, бандитам помагала і сама бандитка". За цей час полонянка встигла оглянути ту напівголу істоту, яка на неї не кричала, а сичала, як отруйна змія, голосом, повним зневаги, ненависті та злоби. Міцної статури, руде волосся, давно не мите, грудками звисало на плечі та рамена, обличчя квадратове і все у веснянках. Напівгола — в майці та трусах, на плечах, на руках, на животі, на ногах вище колін — всюди красувалися різноманітні татуїровки, виднілися написи — щось на зразок реклами сексуального характеру, запрошували скористатися благами повної розбещеності, статевої насолоди, не упускати шанс впиватися сексом до повної знемоги, бо цей дитинородний орган відкритий для всіх — "приходьте всі жаждущі". Відзначила про себе, що ніколи в житті ще не бачила чогось подібного. Жінка-"шалашовка" лихословить не менше від тих, які її арештували. Витатуйовані на її тілі непристойні картини та вкрай сороміцькі сексуальні заклики справляли гидке враження, а як додати сюди спотворену матюками мову та відповідну поведінку, то вона скидалася на ходячу рекламу бридкого словоблудства та наочної художньої сексопатології.