Кілька днів підряд падав дощ. Пізно вночі зв'язковий привів підпільного пропагандиста, і його терміново треба було відпровадити в село Оришківці. Наша героїня поспіхом одяглася, бо якщо це терміново, то не повинно бути ні в чому затримки — такий закон підпільної тактики ОУН. Вийпіли з хати на двір, падає дощ, пропагандист ввічливо вибачається і просить взяти його під руку, бо в нього дуже поганий зір і він вночі майже не бачить. Не важко було здогадатись, де той повстанець втратив зір — чи в Березі Картузькій, де наших політв'язнів польська дефензива мочила по коліна в холодній воді, чи "славні" дзержинці в підземеллях ЧК застосовували нелюдські тортури, чи гестапівські кати-косто-ломи нівечили голови нескореним нащадкам скіфів. Дівчина зніяковіла, але, подумавши, взяла його під руку, і обоє вирушили в глуху ніч. Дуже тяжка ця подорож, бо всюди темрява, нерівні польові дороги та стежки, часто в пітьмі спотикались, одне одного оббризкували грязюкою, намок одяг, промокло взуття — по цих дорогах навіть за доброї погоди не легко йшлося — а тут розмокла земля прилипає до взуття, весь час треба спостерігати за дорогою, щоби не заблудитися, та й іти треба мовчки, за всім спостерігати, прислуховувати-ся, чи нема чогось підозрілого.
Зайшли без пригод до села, а там навіть собаки не гавкають — поховались від дощу. Дівчина віднайшла в темряві хату, де знаходився зв'язок, оглянула кругом, чи нема чогось підозрілого, бо сюди прийшла не вперше, а потім підійшла до вікна, теж не до найближчого, а до того, що визначене заздалегідь, постукала в шибку умовними легенькими ударами один раз, а оскільки ніхто не відзивався, постукала вдруге. Щось там зашаруділо в хаті, з'явилась у просвіті вікна голова і запитала: "Хто там?" Дівчина відповіла: "Свої", — а після того сказала кличку-пароль. Через кілька хвилин хатні двері відчинилися, і нічних гостей, промоклих до нитки, змучених дорогою, запросили до хати. Завішали вікно ряднами і засвітили каганець. Наша зв'язкова передала повстанського пропагандиста своїй подрузі, а сама, перекинувшись кількома словами і не прийнявши запрошення дочекатися в хаті світанку, пішла в ніч, прямуючи тією самою дорогою додому, щоби встигнути до ранку добратися назад, щоби ніхто із сусідів не бачив, куди ходила в ніч.
Скільки-то треба було мужності чоловікові в літах ночами переходити з одного району в другий, виступати перед вояками, перед боївками, перед працівниками підпільної мережі ОУН, перед юнацтвом та жіноцтвом. В підпіллі це називалося "відправа". Такі заходи були вкрай необхідні, бо підпільний актив був теж своєрідним розповсюджувачем ідеї незалежності, вони перебували безпосередньо в масах і мусили, ідейно підготовлені, вести за собою патріотів на визвольну боротьбу з ворогами. Пропагандистів було мало, і тому підпілля їх особливо пильно охороняло. А скільки-то кілометрів пішки треба було пройти, на ходу готувати виступи, десь діставати свіжу інформацію, орієнтуватися в складній військовій обстановці і своїми емоційними промовами запалювати серця бійців священним вогнем ненависті до наших поневолювачів.
У нашому підпіллі мало було повстанців-пропагандистів, але тих, що були, варто було послухати, бо це були ті, хто якимось чудом вирвався з пазурів окупантів, утік з-під шибениці, вижив, посічений ворожими кулями і простромлений багнетами ворогів. Вони дуже добре знали ціну волі, ціну незалежності і старалися передати слухачам віру в перемогу, поклик до бою за святу справу — тим всім, хто став на шлях визвольної боротьби. Вони не мали навіть запасного одягу чи взуття, а жили як Христові апостоли — ті, яких Христос посилав проповідувати Святе Євангеліє і яким казав: "Не беріть з собою нічого, ані торби, ані грошей". Так само і наші підпільні апостоли не мали коло себе нічого, а жили тим, що їм давали щирі патріоти українського відродження.
...Ішла додому з полегшенням, немовби тягар звалився з плечей, бо хоча погода і не змінилася, але настрій був кращий. Завдання виконане, легше було на душі; тепер тільки скоріше добратися додому та трохи поспати, відпочити, бо завтра чекають труднощі по господарству. Різноманітні думки заполонили голову, згадувались недавні події; думала про маму, що десь не спить, чекає на неї, молиться Богу, щоби все було гаразд, та й гордиться, яка дочка в неї відважна, бо не кожний чоловік відважиться в таку негоду, серед глухої ночі полями піти на чуже село — одна-однісінь-ка, в непроглядній темряві, відважно крокує по розмоклій дорозі. А душею бажала якнайскоріше опинитись в чистій теплій постелі і в молодечому міцному сні забути про всі щоденні труднощі.
Тішилася думкою, що переборола страх, і самій було дивно, що за всяких обставин, в усяку пору дня і ночі, по наказу несе естафету терміново, чи, як в ті часи писалося на естафеті, "Алярм" — це означало, що естафету треба без затримки нести за адресою, відомою тільки зв'язковим. Було багато випадків, що треба було переводити боївки, то з ними було безпечно, бо вояки були озброєні — з ними хоч у вогонь чи воду. Траплялося, що і відділи УПА треба було переводити на другі села, куди пролягав їх маршрут, часто по лінії зв'язку курсували керівники жіночого підпілля, що організовували або контролювали жіночу сітку ОУН, то з такими залюбки йшлося, бо всю дорогу про щось говорили, ділилися думками, тривогами, згадували коханих, будували плани на майбутнє — і так час скоро минав, здавалося, що і дорога якась коротша.
Цієї ночі вже була добре втомлена, помалу йшла дорогою, заглиблена в свої думки, і нараз зовсім близько почула тупіт кінських копит, інстинктивно кинулась бігти в сторону, щоб зникнути в темряві, та далеко не вдалося відбігти, бо коні скоро наближались, а бігти не можна було. До взуття поналипало на ріллі багато болота, і не було змоги швидко рухатися. Взуття так засмоктувала розмокла рілля, що воно залишалося в болоті, а ноги витягались. Вона побачила силуети кількох верхівців, що невпинно наближались. Далі вже сенсу не було втікати, бо перший верхівець побачив її, відразу ж повернув коня і погнав до неї. Вона стояла як укопана, і через її уяву промигтіло багато варіантів того, що робити. Верхівець, не доїжджаючи, направив на неї зброю і гукнув: "Стій, хто іде!" Вона відповіла: "Свій". Верхівець під'їхав ближче і спитав: "Хто ти і куди ти йдеш?" Вона відповіла: "Вертаюся додому". Більше по голосу, ніж по постаті, верхівець упізнав її, бо він багато разів був на зв'язку у Ванжулові і знав її особисто.
Тим часом до них під'їхала решта повстанців, і старший запитав: "Друже Лебідь, хто там?" Стрілець Лебідь відрапортував: " Друже командир, це наша подруга-зв'язкова з Ванжулова іде з завдання додому", — а потім звернувся до зв'язкової: "Подруго, ви не боїтеся?" Вона відповіла: "Ні". Лебідь продовжував: "Ми їдемо з Ванжулова, дорога вільна, нікого не стрічали, сміло ідіть додому, а нам ніколи, ми спішимо. До побачення!" — повернули коней на дорогу, і темна ніч поглинула безстрашних лицарів нескореної Волині.
Нервова напруга спала, але вона не могла простити собі, що дала волю спогадам, не прислуховувалась до нічних звуків, а то можна було здалека почути, що їдуть коні, бо ж тупіт і чалапання чути було здалека. Вийшла на дорогу і, вдивляючись в нічну темряву, щоби не збитися з дороги, пішла в напрямі до Ванжулова. Хоча народилася в селі, але ночами не доводилося ходити, бо ж таки дівчина — як десь вже підлітком гралася з подругами до темної ночі, то мама виходила і кликала: "Доню, іди вже до хати, бо вже темно, ще, не дай Боже, чогось настрашишся або щось привидиться тобі, то я ще буду мати клопіт водити тебе по знахарях". Та нагрянула несподівано війна, закрутилася диявольська машина масового нищення народу, настало пекло. Було спершу червоне безбожне, душогубне, за два роки знищило мільйон мешканців Західної України, а потому настало коричневе християнське пекло — гітлерівська армія носила на пряжках напис: "З нами Бог!" — а хто був не з ними, того після звірячої розправи спалювали в газових камерах, а попелом удобрювали землю над Рейном.