(Розділ не закінчений)
Розділ XIII (окремий)
ВИБРАНІ ПРОМОВИ
МОЯ МАТІНКА-УКРАЇHА
Моя люба Україно, матінко рідна, яка ти прекрасна, яка ти люба моєму серцю. Як ми любили тебе в юності, як ти чарувала нас загадковим відгомоном минулих історичних століть, овіяних легендами, оспіваних в козацьких думах, стрілецьких піснях, в повстанських, на марші створених, в коротких боях обпалених співанках, в яких прославляли тебе твої вірні сини та дочки як матір незрадливу, як неньку дорогу, як матінку любу і прекрасну. Ти нам життя дала, ти нас злеліяла, ти нас напоїла чарами дрімучих карпатських лісів, духмяним леготом наддніпрянських степів, сріблястими туманами волинських озер, тихим дзюркотом поліських річок, суховіями донецьких степів, безхмарним небом чорноморського півдня та життєдайним хлібним запахом Поділля. Ми доклали нелюдських зусиль, щоби звільнити тебе, Україно, з невольничого ярма, щоби скинути з тебе тяжкі кайдани, щоби зняти з тебе ганьбу неволі, щоби ти встала з колін, щоби усміхнулась ласкаво до своїх синів та дочок благотворною життєдайною усмішкою, щоби прояснилося твоє згорьоване чоло, щоби запалали радістю і любов'ю твої очі.
Та не вистачило в нас сил, щоби подолати твоїх диких лютих ворогів, бо нас було мало, а їх — незліченні полчища топтали своїми брудними ногами твоє шляхетне тіло. На кожного повстанця наступали до зубів озброєні, добре вишколені кілька десятків озвірілих і кровожерливих більшовицьких людоїдів, яких століттями навчали московські колонізатори грабувати, ґвалтувати, вбивати, русифікувати сусідні народи. Проти такої численної дикої більшовицької орди не могла встояти УПА, хоча нерівна кривава і жорстока боротьба ОУН-УПА тривала вісім років. Вісім років Західна Україна платила за волю своїми діточками, найкращим цвітом, кров'ю свого серця, гордістю нації. Одних, кого не вбила німецька куля, тих спалили в газових камерах, кого не вбила черга з "дегтяра", той пройшов нелюдські тортури в підземеллях НКВС, був засуджений на каторжні роботи і помандрував невольничими тернистими шляхами в дику тундру Заполяр'я. За колючим дротом, в пеклі сталінських концтаборів ми не забували, хто ми, чиї ми сини, яких батьків, а продовжували нещадну боротьбу проти найзапеклішого ворога людства — червоної диявольської тиранії, якій назва Радянський Союз.
Ми поступово розхитували підвалини жорстокої імперії страйками, протестами, диверсіями та всіма іншими доступними нам засобами руйнування, включаючи пропаганду. За це ми платили дуже дорого. Нами заповняли примусові психіатричні лікарні, так звані централки, штрафні тюрми з неймовірно жорстоким режимом і побутовими умовами, на холоді і голоді, стараючись таким чином зламати непокору, бунтівний дух, вирвати з наших сердець віру в перемогу, віру і надію в те, що Україна воскресне, встане з небуття, возвістить світові гомоном Софійських дзвонів, що вона є і буде, і що волею і звитягою своїх синів і дочок відродиться з руїни і займе гідне та достойне місце в колі вільних народів. За колючим дротом, у "психушках" та "централках", у тундрі й тайзі ти, наша ненько Україно, додавала нам сили, терпіння, витривалості в нелюдських страхітливих умови-нах, де топтали людську гідність нащадки московських тиранів. Ми мусили вистояти, не схибити, не зламатись, не вагатись, бо ми з материнським молоком всмоктали в свої серця незрадливу любов до тебе, пресвята, до тебе, єдина і незамінна, до тебе, страждуща і непокірлива, всепрощаюча, осоромлена і знекровлена, але здатна зігрівати нас, своїх діточок, материнським животворним теплом, зігрівати наші, часом збайдужілі, серця, заповняти наше єство любов'ю і непохитністю в боротьбі за Володимирів тризуб, вірою в справедливість нашого святого синівського обов'язку відродити державність, надією створити грядущим поколінням нашим омріяну незалежність, волю, соборність та добробут.
Будні за колючим дротом супроводжувались виснажливою каторжною працею, глумом та збиткуванням табірних посіпак, прислужників та запопадливих виконавців фізичного нищення нашого народу. На кожному кроці нас звинувачували у зраді більшовицької батьківщини, яка настільки "гуманна", що нас усіх не повбивали, а дозволили нам жити за колючим дротом, насолоджуватись всіма "благами" червоного комуно-більшовицького "раю" і чесною та самовідданою працею спокутувати свою нібито непрощенну провину перед "радянською батьківщиною". Боже всюдисущий, тільки Ти один відаєш, яку ганьбу неволі ми пережили, як нас мучили неперевершені кремлівські майстри кривавих справ та деградовані злочинці — вихованці Сталіна та Берії. Як глумливо і з презирством нас схрещували і буржуазними націоналістами, і бандитами, западниками, петлюрівцями, бандерівцями, німецькими союзниками та безчисленними прізвиськами, щоби нас зганьбити, осоромити, викликати до нас ненависть інших народів, спотворити, сфальшувати, перекрутити нашу визвольну боротьбу, спробувати довести, що УПА — це банда, купка зрадників та запроданців. Роками нас шельмували, зневажали, принижували, глумилися над нами тільки за те, що ми тебе, рідна Україно, любили, що в наших серцях горів священний вогонь ненависті до твоїх лютих ворогів, що ми, твої діти, боронили нашу рідну землю, що ми бажали свободи і незалежності для тебе, наша ненько, для тебе, наш народе, і за цю самопосвяту ми були переслідувані, осквернені, оббріхані, мордовані фізично і психічно.
Нас багато залишилося навічно лежати в чужій землі, в могилах без хрестів, захоронених як худоба, без панахиди і священиків, без заупокійних молитв та надгробних ридань рідних. З надзвичайною жорстокістю, садизмом та нелюдськими тортурами, перед якими бліднуть інквізиції середньовіччя, зі злобою та ненавистю мучили та мордували помічники червоного диявола вояків УПА. На нас оскаженілі червоні упирі виливали більшовицьку гадючу отруту, бо для сатанинської імперії ми були особливими, надзвичайними та страшними ворогами, бо ми замахнулись на кремлівську святая святих, заговорили мовою зброї, що ми не бажаємо бути підніжками Москви, силою зброї хочемо вирвати Україну з московських кайданів, створити свою незалежну державу і жити вільно в колі народів світу.
В найтяжчі хвилини нашого мученицького буття, тоді, як здавалося, що нема шансу вижити, ми звертались до тебе, наша велична матінко Україно, за підтримкою, за порадою та розрадою. Ми не чекали від тебе чуда чи підбадьорюючої ласкавої усмішки, бо знали, що ти і сама в смутку та скорботі, а твою благословенну божественну постать заслонила, обкутала непроглядна північна темрява московська, темрява, яка оповивала нашу рідну землю багато десятиліть, щоби наш народ не бачив іншого світла, окрім червоних кривавих зірок Кремля. Ці зірки своїми отруйними променями вбивали, руйнували свідомість нашої нації, витравлювали пам'ять про минуле нашого народу, бо ця пам'ять, яка передавалася з покоління в покоління, світила, як вранішня зоря на світанковому небозводі, нагадуючи підростаючим поколінням про синівський святий обов'язок докласти всіх зусиль, щоби відновити омріяну багатьма поколіннями наших славних предків Українську Незалежну Соборну Державу.