Ввечері після військового вишколу та вечері ми сходилися в гуртки, хоч співати нам було заборонено, щоби себе не розконспірувати, бо ми мусили поводитись стримано і без гамору і не накликати біди на цивільне населення. Між нами було багато надзвичайно обдарованих стрільців, які самотужки вивчали історію України, напам'ять знали дати та події, причому правдиву історію, написану М. Грушевським чи І. Крип'якевичем. Тому їх з великим захопленням слухали ті, хто її не знав. Інші знову декламували наших національних поетів, декотрі оповідали найновіші політичні події, були такі, що повторювали різні гумористичні оповідання з сатиричного журналу "Комар", який виходив до 1939 р. у Львові. Крім вищесказаного, відбувалися розмови на інші теми, які хвилювали нас усіх, і ми з нетерпінням чекали вечора, щоби поспілкуватись між собою, почути щось нове, бо все обговорюване збагачувало нас духовно, згуртовувало нас, зцементовувало в один моноліт, і ми були як одна родина, наші відносини переростали в міцну стрілецьку дружбу, між нами стиралися грані недовіри, а головним
джерелом зближення була ідея боротьби за відновлення української державності.
Коли прибули нарешті з терену останні добровольці і влились в нашу сотню, а нас було насправді вже далеко більше сотні, десь коло 180, то одного дня перед вечором наш сотенний командир оголосив, що з настанням темряви наша сотня вирушає в Карпати. Цю надзвичайну новину вся сотня зустріла з великою радістю. Отже, нарешті ми вирушаємо в омріяні Карпати. Нам наказано збиратися в дорогу, та так, щоб у часі маршу все було в порядку, щоби не було ніякої затримки в дорозі. Для цього кожний стрілець повинен був все передбачити, перш за все, щоби взуття було зручне, щоб не терло ноги, бо як появляться мозолі чи натерті місця, стрілець не зможе рухатись, а їхати не було на чім. Хоча в нас було кілька підвід, але на них везли амуніцію та різні боєприпаси, тож далеку дорогу ми повинні подолати пішки. Ми всі марили Карпатами, бо тут ми були сковані, мусили весь час конспіруватись із-за малих лісів; кругом села, ми не мали простору, не було де розвернутись, бо якщо б зустрілись з німцями, то постраждало би цивільне населення. В таких випадках німці зганяли всіх мешканців, розстрілювали, а села палили — тому-то наш Провід враховував цю обставину.
Нам хотілося простору, волі, бо людина прагне не обмежувати себе в просторі, тож і ми всі, перебуваючи над Дністром, почували себе як у путах, незручно, бо не можна було голосно говорити, крикнути, не можна співати, і така обстановка дратувала нас. Але висувати претензії чи виявляти незадоволення ми не мали права. Все це залежало від Проводу, а для вояка наказ не обговорюється — потрібно його свято виконувати. Між собою ми іноді порушували питання і обговорювали наше майбутнє, бо ми хотіли і прагнули того, щоби з нас вийшли добірні вишколені і взірцеві вояки, а крім самого бажання, треба мати ще і відповідну військову підготовку. Тому ми з усіх сил старалися оволодіти військовими знаннями та секретами, щоби в майбутніх боях мати незаперечну перевагу над ворогами. І нарешті, як прийшла звістка і наказ відходити в Карпати, радості нашій не було меж. Ми з нетерпінням чекали того дня, коли нарешті вирушимо в легендарні місця базування Довбушевих опришків, у вічнозелену країну легенд та казок, в оспівану поетами Чорногору та Добошанку, де би вікові смереки та ялини сховали під свої крони від ворожих очей перших бунтівних, нескорених, сильних духом лицарів, котрі в майбутньому майже всі поклали свої голови в боях з лютими ворогами землі української. А поки що нас чекала незвідана далека дорога, яка буде для нас першим іспитом на витривалість, і ми, як нічні привиди, безшумно, стрілецьким рядом, вирушили назустріч загадковій будучності.
Виконуючи наказ командирів — не розтягуватися в дорозі, не дзеленчати, не говорити, не курити, точно по лінії передавати один одному накази, — ми прямували в Карпати. Ми зупинялися щогодини на 10 хвилин напитися води, покурити, поправити взуття, одежу чи зброю або щось інше і продовжували долати кілометри, не відчуваючи втоми. Але поза північ порив помалу згасав, бо зброя важчала і військові обладунки намулювали плечі та руки, хоч ніхто не скаржився ні на що, а на перепочинках, навпаки, жартували, підсміхались з деяких невдах, бо дорога не може бути без пригод. Тож декому чимось треба було помагати, і в темряві не один спіткнувся чи зачепився за що-небудь і падав на землю, чи в рів, чи яму. На марші не можна було кепкувати з невдах, бо наказ забороняв, зате на перепочинках веселуни та сміхотворці під регіт стрілецької братії переповідали комічні випадки, прикрашаючи окремі епізоди своїми вигадками та коментарями. На даному етапі не було ніякого романтизму в наших діях та вчинках, а була копітка, тяжка і виснажлива підготовка до непередбачуваних подій, які ми собі приблизно уявляли, бо з самого початку вишколу майже кожний з нас зрозумів, що йдеться не про звичайну прогулянку на лоно природи, а про ґрунтовну переміну в нашому житті, де прийдеться ходити по лезу гострого ножа, звикати до незвичайних ситуацій. Часто йшлося про такі речі, які треба було вирішувати в частки секунди, і від такого рішення залежало — бути чи не бути. Незважаючи ні на що, наша сотня продовжувала наближатися до природної твердині, подарованої нашій нації Небесним Творцем, де на полонинах та верховинах найдовше тривала національна визвольна боротьба нашого народу.
Розділ III
ТАБІР НЕСКОРЕНИХ
Сотня "Козака", долаючи в нічній темряві нерівні польові дороги та ледь помітні мало ходжені стежки, просувалася до Карпат. Погано озброєна і ще не добре вишколена, наша сотня повинна була триматися подалі від головних магістральних доріг, бо по головних дорогах їздили німці, які почувалися повними господарями. Тому в наших планах не було вести бої — у випадку зустрічі з ворогами це призвело би до небажаних результатів. Хоч виникали всякі незручності та перешкоди, все ж кілометр за кілометром ми наближалися до країни гір та зелених лісів. Наш маршрут був наперед опрацьований, але все одно на практиці виявились деякі прорахунки та непередбачені ситуації. Десь після півночі почав падати проливний дощ, але ми не переставали іти, бо треба було досягти запланованого за день постою в одному підгірському селі. Рухатись вперед ставало все важче — зверху дощ, а під ногами розмокла земля, — через те уповільнився марш.
Вже стало розвиднятися, як у передостанньому селі нашого планового постою обірвався зв'язок, на станиці не було зв'язкового, який мав нас далі проводити. Станичний кинувся його шукати, ми відпочивали, а тим часом розвиднилося надворі, і рухатись вперед ми вдень не могли, щоби не наразити себе на небезпеку — зовсім недалеко було місто Коломия і там стояли військові гарнізони та багато всякої поліції. Станичний зв'язкового так і не знайшов, і з цього приводу було багато погроз та нарікань, бо що то за дисципліна в підпільній мережі ОУН, що члени так недбало ставляться до своїх обов'язків — покарати його і найсуворіше! Наше командування вирішило розквартирувати сотню на краю села, недалеко від лісу, і ми, промоклі до нитки, порозходилися по стодолах. Переодягатися не було в що, то ми пороздягалися, повикручували одяг, порозвішували на бантинах, щоби сох, виставили варту і полягали спати, перевтомлені нічним маршем.