БТ
Лондон, 1999
Який це був дивний час. Сьогодні, у свій сімдесят сьомий день народження, я вирішила востаннє навідати бібліотеку Імперського воєнного музею в Ламбеті. Це цілком відповідало моєму особливому настрою. Читальний зал, розміщений просто під куполом будинку, був раніше каплицею Королівського Віфлеємського госпіталю — старого Бедламу. Там, куди раніше приходили помолитися божевільні, тепер збиралися вчені, досліджуючи масове божевілля війни. Машина, яку мали прислати родичі, приїде лише після ланчу, тому я вирішила відволіктися, перевіряючи останні подробиці, і попрощатися з хранителем документів і з веселими швейцарами, які ескортували мене в ліфті вниз і вгору протягом усіх цих холодних тижнів. Я хотіла також подарувати архіву десяток довгих листів, написаних мені старим містером Нетлом. Гадаю, це був мій уродинний подарунок самій собі — на одну-дві години прикинутися зайнятою, клопочучись усіма тими маленькими справами, що накопичуються під кінець і є частиною не дуже бажаного процесу завершення роботи. В такому настрої я працювала вчора весь день у своєму кабінеті; тепер усі чернетки впорядковані, дати проставлені, фотокопії всіх документів надписані, позичені книжки відкладені для повернення власникам, і все розкладене у відповідні папки. Я завжди любила наводити під кінець порядок.
Було дуже холодно і мокро, а я почувала себе надто схвильованою, аби їхати громадським транспортом. Я сіла в таксі біля Риджентс-Парку і, поки ми довго повзли центральною частиною Лондона, думала про тих нещасних мешканців Бедламу, які були колись публічною розвагою, і міркувала, жаліючи сама себе, як я незабаром поповню їхні ряди. Прийшли результати мого обстеження, і вчора вранці я ходила на прийом до лікаря, щоб довідатись про них. Новини були невтішними. Так він і сказав, як тільки я зайшла й сіла. Мої головні болі, відчуття, що стискає скроні, мають цілком конкретну причину, яка не віщує нічого доброго. Він показав кілька зернистих плямок на одному з секторів томограми. Я помітила, як тремтить олівець у нього в руці, і подумала, чи не страждає він теж від якогось неврозу. Під впливом настрою «убий-гінця-з-дурною-звісткою» я щиро сподівалася, що так воно і є. У мене відбуваються, сказав він, послідовні, майже непомітні мікроінсульти. Процес ітиме повільно, але мій мозок, мій розум перестає працювати. Незначні прогалини в пам’яті, які чатують на всіх нас після певного віку, ставатимуть все відчутнішими, все більш виснажливими, аж настане час, що я вже не помічатиму їх, бо втрачу здатність будь-що усвідомлювати. Зміна днів тижня, події, що відбувалися вранці, а й навіть десять хвилин тому, стануть недоступними для мене. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім’я і все те, що я зробила зі своїм життям — все це зникне. Через два, три чи чотири роки я вже не впізнаватиму своїх найдавніших друзів, які ще житимуть, а коли прокидатимусь вранці, то не усвідомлюватиму, що я у своїй власній кімнаті. Та й покину я невдовзі свою кімнату, бо мені потрібен буде постійний догляд.
Лікар сказав, що в мене васкулярна деменція, але й намагався певною мірою втішити. Він із десяток разів повторив, що процес буде дуже повільним. І це краще, ніж старечий склероз мозку з його різкими змінами настрою та агресивністю. Якщо мені пощастить, то перебіг хвороби матиме полегшену форму. Може, я й не почуватимуся нещасною — просто безтямна стара квочка в кріслі, яка нічого не знає, нічого не чекає. Я сама попросила його бути відвертим, тож не могла нарікати. А потім він спішно почав мене випроваджувати. В приймальні у нього сиділо дванадцятеро людей, чекаючи своєї черги. На завершення, допомагаючи мені одягти пальто, він окреслив мої перспективи: втрата пам’яті, коротко- й довготривалої, зникання окремих слів — прості іменники почнуть зникати першими, — потім мови взагалі, разом зі втратою рівноваги, а незабаром і повного контролю над рухами і, нарешті, всієї автономної нервової системи. Щасливої дороги!
Я не була дуже засмучена, принаймні не одразу. Навпаки, я була збуджена й відчувала нагальну потребу розповісти все найближчим друзям. Годину я провисіла на телефоні, ділячись новинами. Можливо, я вже почала втрачати контроль над собою. Але це здавалося таким важливим. Весь день я провела в кабінеті, займаючись домашніми справами, а коли закінчила, на полицях стояло шість нових папок. Увечері прийшли Стелла з Джоном, і ми замовили додому якісь страви з китайського ресторану. Вони випили дві пляшки «морґону»[25]. Я пила зелений чай. Мої милі друзі були шоковані описом мого майбутнього. Їм обом уже за шістдесят, вони достатньо старі, аби дурити себе, що сімдесят сім — це ще молодість. Сьогодні, в таксі, їдучи Лондоном зі швидкістю пішохода під крижаним дощем, я не могла думати ні про що інше. Я божеволію, повторювала я собі. Не дайте мені збожеволіти. Проте насправді я не могла в це повірити. Можливо, я всього лиш жертва сучасної діагностики; в іншому сторіччі про мене б сказали, що я стара і тому виживаю з розуму. А чого я ще можу чекати? Я в такому разі всього лиш помираю, западаю в безпам’ятство.