Менш зрозумілим, однак, було те, як Робі владно підняв руку, наче віддаючи наказ, якому Сесилія не посміла не скоритися. Дивовижно, що вона не може опиратися йому. На його вимогу вона роздягалася, та ще й як швидко. Ось вона зняла блузку, ось дає спідниці впасти на землю й виступає з неї, а він нетерпляче дивиться, взявшись під боки. Шантаж? Погрози? Брайоні прикрила долонями обличчя й дещо відступила від вікна. Їй слід би заплющитись, подумала вона, і заощадити собі сцени сестриної ганьби. Але вона не могла цього зробити, бо й далі діялися дивовижні речі. Сесилія — на щастя, все ще в нижній білизні — полізла у фонтан, ось вона вже по пояс у воді, ось вона затискає собі носа, а ось її вже немає. Залишився тільки Робі й одяг на траві, а далі — спокійний парк і далекі сині гори.
У цій послідовності не було логіки — сцена потопання і подальший порятунок повинні передувати пропозиції руки й серця. Це було останнє, що подумала Брайоні, перш ніж збагнула, що вона чогось не розуміє і повинна просто дивитися. Невидима для інших, з висоти третього поверху, бачачи все в яскравому сонячному світлі, вона, випереджаючи роки, мала привілейований доступ до дорослої поведінки, до ритуалів і умовностей, про які вона досі нічого не знала. Ясно, що саме ці речі й відбувалися зараз перед її очима. І коли голова її сестри виринула — слава Богу! — над поверхнею води, у неї з’явилася перша слабка підозра, що для неї вже більше не існують казкові замки й принцеси, а лиш те дивне й загадкове, що діється тут і тепер, діється між людьми, звичайними людьми, яких вона знає, і яку дивну владу може мати одна людина над іншою, і як легко зрозуміти все не так — абсолютно не так. Сесилія вибралася з фонтана і вже одягала спідницю і з видимими зусиллями натягала блузку на мокре тіло. Вона різко повернулася, підняла з глибокої тіні фонтана вазу з квітами, якої Брайоні раніше не помітила, і рушила з нею до будинку. Вона й словом не озвалася до Робі, навіть не глянула в його бік. Він якийсь час дивився у воду, а тоді теж пішов геть — безумовно, задоволений — навколо дому. І сцена раптом опустіла; мокра пляма на землі, там, де Сесилія вибралася з води, була єдиним доказом, що тут взагалі, щось сталося.
Брайоні сперлася спиною на стіну і незрячим поглядом втупилася в протилежний кінець кімнати. Вона мала велику спокусу надати всьому магічно-драматичного забарвлення, сприйняти те, свідком чого вона стала, як живу картину, поставлену спеціально для неї, як особливе повчання, оповите таємницею. Але вона дуже добре знала, що якби її тут не було, то усе і так відбулося б, адже призначене було зовсім не для неї. Вона лиш випадково опинилася біля вікна. Це не казка, це було справжнє; це дорослий світ, у якому жаби не розмовляють із принцесами, і єдиними посланнями є ті, які люди відправляють одне одному. А ще кортіло побігти до Сесилії в кімнату й домогтися пояснення. Брайоні подолала спокусу, бо хотіла на самоті пережити те неясне ще збудження від можливості, яку вона щойно відчула, ту невиразну тривогу від наміру, який вже майже визначився, принаймні емоційно. Пізніше це визначення уточнюватиметься роками. Їй ще доведеться погодитися, що вона, можливо, переоцінила свою розсудливість, приписавши її тринадцятирічній всього лиш дівчинці. У той час усе це могло й не бути точно виражене словами; власне кажучи, вона могла відчувати не більш ніж сильне бажання знову почати писати.
Чекаючи в дитячій кімнаті на повернення кузенів, вона відчувала, що може описати сцену, подібну до тієї, яка розігралася біля фонтана, і може ввести туди прихованого спостерігача, такого, як вона. Вона вже уявляла, як біжить зараз у свою кімнату, до чистого блокнота з розлінованим папером і своєї бакелітової, схожої на мармурову, авторучки. Вона вже бачила прості речення, телепатичні символи, що купчилися й розквітали на кінчику пера. Вона зможе описати цю сцену тричі, з трьох різних точок зору; її збудження передчувало свободу, звільнення від обтяжливої боротьби добра і зла, героїв і лиходіїв. Ніхто з цих трьох не буде поганим, не будуть вони й особливо хорошими. Їй не треба оцінювати. Мораль теж непотрібна. Їй треба всього лиш показати різні свідомості, такі ж живі, як її власна, опираючись думці, що інші свідомості не є такими ж живими. Не тільки злоба й підступність роблять людей нещасними, а ще й збентеженість і нерозуміння; а передовсім — невміння збагнути просту істину, що інші люди є такими ж реальними, як і ти. І тільки в оповіданні можна увійти в ці інші свідомості й показати, що вони мають таку саму вартість. І це єдина мораль, яка потрібна оповіданню.
Через шістдесят років вона опише, як у тринадцятирічному віці пройшла у своїй творчості весь шлях розвитку літератури, від оповідань, породжених європейською традицією народних казок, потім п’єс із простеньким повчальним змістом, до безстороннього психологічного реалізму, який вона відкрила для себе одного особливого ранку в пору спекотних днів 1935 року. Вона прекрасно усвідомлюватиме, якою мірою міфологізує сама себе, тому надасть своїй розповіді іронічного чи, може, іроніко-героїчного забарвлення. Її твори були відомі своєю аморальністю, і як усі автори, вимушені до цього часто повторюваним запитанням, вона відчувала, що повинна подати якусь зв’язну історію, сюжет власного творчого розвитку, який містив би момент, коли вона остаточно стала собою. Вона знала, що некоректно говорити про свої п’єси в множині, що іронія насправді дистанціює її від серйозної, схильної до роздумів дівчинки і що пригадує вона не стільки той давній ранок, скільки свої подальші розповіді про нього. Цілком можливо, що зосереджене розглядання зігнутого пальця, нестерпна думка про інші свідомості та переваги оповідань над п’єсами — це все думки, які приходили до неї в інші дні. А ще вона знала, що все, що сталося насправді, набрало значення у зв’язку з її опублікованими творами і не залишилося би в пам’яті без них.