Сесилія провела гостей у вітальню, далі через засклені двері й повз трояндові клумби до басейну, який знаходився за стайнями й був оточений з усіх боків густими заростями бамбука, зі входом, що нагадував тунель. Вони пройшли цим тунелем, схиляючи голови під низькими тростинами, і вийшли на терасу зі сліпучо-білого каменю, від якого хвилями піднімалося гаряче повітря. У глибокій тіні, досить далеко від води стояв оббитий бляхою стіл білого кольору з глечиком холодного пуншу, накритим марлею. Леон розставив складані парусинові стільці, і вони зі склянками в руках розсілися півколом, обличчям до басейну. Опинившись між Леоном і Сесилією, Маршал, узявши на себе ініціативу, розпочав розмову десятихвилинним монологом. Він розповів їм, як чудово опинитися за містом, серед спокою, на природі; дев’ять місяців, кожного дня від ранку до вечора, служачи своїй мрії, він снував між головним управлінням, своїм службовим кабінетом і виробничими цехами. Він купив великий будинок у Клепем Коммон, але навіть не має часу з’їздити туди. Запуск у виробництво «Райдужного Амо» пройшов тріумфально, хоча спершу супроводжувався різними неприємностями у сфері збуту, які вже вдалося щасливо залагодити; рекламна кампанія обурила кількох перестаркуватих єпископів, тому довелося вигадувати іншу; потім почалися проблеми, безпосередньо пов’язані з успіхом, — небувалий обсяг продажу, нові виробничі норми, а ще переговори щодо оплати понаднормової роботи, а ще пошук майданчика для другої фабрики, до якої чотири зацікавлених профспілки поставилися в цілому неприхильно, і їх треба було улещувати й умовляти, як дітей; а тепер, коли все здійснено і досягнуто, почав неясно вимальовуватись ще грандіозніший проект «Амо для армії»: шоколадні батончики кольору хакі з написом «Випробуй себе на Амо!»; весь проект оснований на припущенні, що воєнні асигнування зростатимуть, якщо містер Гітлер не втихомириться; існує навіть шанс, що шоколад може стати частиною стандартного пайка; в такому разі, якщо буде оголошена загальна мобілізація, знадобляться ще п’ять фабрик; у правлінні є декілька членів, переконаних у тому, що з Німеччиною може бути — і буде — досягнута домовленість, а тоді «Амо для армії» — це пустий номер; один член правління навіть звинувачував Маршала, що той є палієм війни; проте, як би його не паплюжили, яким би виснаженим він не був, він не зрадить свого призначення, своєї мети. Завершив він, повторивши, як чудово опинитися «десь отут», де можна, так би мовити, передихнути.
Спостерігаючи за ним протягом перших кількох хвилин цієї декламації, Сесилія відчувала десь у животі приємну млість від думки, яким солодким, майже еротичним самогубством був би шлюб із таким красунчиком, таким казково багатим, таким несосвітенним дурнем. Він би нагородив її своїми кругловидими дітьми, крикливими, тупоголовими хлопчиками, шалено закоханими в рушниці, футбол і літаки. Вона розглядала його профіль, бо він якраз повернув голову до Леона. Коли він говорив, під вилицею сіпався якийсь довгий м’яз. Кілька товстих чорних волосин неслухняно стирчали з брови, а з вух пробивався такий же чорний заріст, смішно скручений, наче волосся на лобку. Йому слід би поговорити зі своїм перукарем.
Легенький рух очима, і в поле її зору потрапляє Леонове обличчя, але той ввічливо дивиться на приятеля, свідомо уникаючи її погляду. Ще дітьми вони часто дражнили одне одного, строячи міни під час недільних обідів, що їх влаштовували батьки для літніх родичів. То були святобливі події, цілком гідні старовинного столового срібла; поштиві двоюрідні бабусі й дідусі, прабабки й прадіди з материнського боку були справжніми вікторіанцями, спантеличеними й суворими, заблукалим племенем, яке опинилося в домі в чорних одежах після двадцятирічних роздратованих мандрів чужим, фривольним століттям. Вони сповнювали жахом десятирічну Сесилію і її дванадцятирічного брата, які ледве стримувались, щоб не розреготатися. Той, хто ловив очима міни, був безпомічний, той, хто строїв їх, — незворушний. Переможцем бував переважно Леон, чиї гримаси були насмішкувато-урочистими й зводилися до того, що він опускав донизу куточки губ і закочував очі до неба. Він міг найневиннішим голосом попросити Сесилію передати йому сіль, і хоча вона, роблячи це, уникала його погляду, хоча відвертала голову й глибоко вдихала, достатньо було лише уявити, що він строїть міни, аби приректи себе на півторагодинні тортури ледь стримуваного квохкання. Леон же тим часом почував себе цілком безпечним, йому достатньо було лиш зрідка піддрочувати її, коли йому здавалося, що вона починала опритомнювати. Дуже рідко їй вдавалося перемагати його, надуваючи з пихатим виразом губи. Оскільки дітей часом саджали за стіл разом із дорослими, такі міни мали свої небезпеки — гримасування за столом могло скінчитися ганьбою, і їх дочасно відправляли спати. Вся штука полягала в тому, щоб примудритися зробити це між, скажімо, облизуванням губ і широкою усмішкою, перехопивши при цьому погляд іншого. Одного разу вони підвели очі й скривили гримаси одночасно, від чого Леон пирхнув супом просто на руку двоюрідній бабусі. Обох дітей на цілий день прогнали в їхні кімнати.