Проте навіть без уваги, похвал і неприхованого задоволення родичів Брайоні не могла б утриматися, щоб не писати. У кожному разі, вона відкривала для себе, як і багато письменників до неї, що не всяке визнання приносить користь. Ентузіазм Сесилії, наприклад, здавався дещо перебільшеним, можливо, забарвленим поблажливістю, та ще й докучливим; її старша сестра хотіла, щоб усі оправлені оповідання були каталогізовані й розставлені на полицях у бібліотеці між Рабіндранатом Тагором і Квінтом Тертулліаном. Якщо це мав бути жарт, то Брайоні його проігнорувала. Вона вже вийшла на свій шлях і знаходила задоволення на інших рівнях; писання оповідань не тільки передбачало секретність, воно ще й давало насолоду від мініатюризації. Світ можна було створити на п’яти сторінках, і він був ще кращим, ніж лялькова ферма. Дитинство розбещеного принца вміщалося в півсторінки, втеча в місячну ніч через поснулі села передавалася одним-єдиним ритмізованим реченням, а стан закоханості виражався всього двома словами — «спалах очей». Сторінки щойно завершеного оповідання немов пульсували в її руці тим життям, яке там містилося. Її пристрасть до охайності також була винагороджена, бо непокірний світ міг бути упокорений і влаштований так, як належить. Кризу в житті героїні можна було супроводити градом, буревіями й громом, а шлюби й весілля благословлялися м’яким світлом і легеньким вітерцем. Любов до порядку визначала також і принципи справедливості, коли смерть та одруження є головними рушіями домашнього укладу, причому перша призначалася виключно для морально сумнівних осіб, а друге було винагородою, котра чекала на останній сторінці.
П’єса, яку вона написала на честь Леонового приїзду, була її першим екскурсом у царину драми, і цей перехід видався їй зовсім безболісним. Вона з полегшенням сприйняла те, що не треба виписувати всі ці «вона сказала» чи описувати погоду, прихід весни чи обличчя героїні — краса, як вона виявила, має вузький діапазон. Зате потворність має безліч проявів. Всесвіт, у якому все зводиться лише до того, що в ньому говориться, справді був взірцем упорядкованості чи не на найелементарнішому рівні, тому, щоб компенсувати це, кожна репліка подавалася як крайнє вираження того чи іншого почуття, а для цього просто необхідними були знаки оклику. «Випробування Арабелли» можна було б назвати мелодрамою, якби авторці вже був відомий цей термін. Твір повинен був викликати не сміх, а жах, полегшення і повчання, саме в такому порядку, і те наївне завзяття, з яким Брайоні готувала спектакль — афіші, квитки, квиткову касу, — робило її особливо вразливою до провалу. Вона з легкістю могла б написати до приїзду Леона ще одне оповідання, але звістка про те, що з півночі до них приїздять жити родичі, підштовхнула цей стрибок у новий жанр.
***
Брайоні мала б більше перейнятися тим, що Лола, якій було п’ятнадцять, і дев’ятирічні близнюки Джексон та П’єро були біженцями від запеклої домашньої громадянської війни. Вона чула, як мати ганила імпульсивну поведінку своєї молодшої сестри Герміони, бідкалася з приводу ситуації, в якій опинилися троє дітей, і картала свого м’якотілого, безпринципного зятя Сесіла, який втік у безпеку коледжу Всіх душ в Оксфорді. Брайоні чула, як її мати й сестра обговорювали найостанніші вибрики й скандали, взаємні звинувачення, і знала, що кузени приїздять на невизначений строк, може, навіть на цілий навчальний триместр. Вона чула, як, казали, що будинок легко помістить ще трьох дітей і що Квінсі можуть жити тут стільки, скільки захочуть, за умови, що батьки, якщо їм трапиться навідувати дітей одночасно, утримуватимуться від сварок у будинку Толлісів. Дві кімнати поряд із Брайоні гарненько поприбирали, повісили нові фіранки й позносили з інших кімнат меблі. За нормальних умов вона б теж доклалася до цих приготувань, але вони якраз збіглися з її дводенним нападом натхнення і з початком підготовчих робіт у вестибюлі. Вона невиразно усвідомлювала, що розлучення — це біда, але не сприймала його як справжню тему, а тому не замислювалась над ним. Це була мирська суєта, якої не можна змінити, а тому воно не давало ніяких шансів оповідачеві: воно належало царині безладу. Інша справа — шлюб чи радше весілля з його ритуальною дбайливістю у винагородженні добра, з його пишнотою, його бенкетами, із запаморочливою обіцянкою поєднання на все життя. Гучне весілля було неусвідомленим втіленням немислимого поки що сексуального блаженства. Ідучи проходами сільських церков і величних міських соборів, у присутності всіх без винятку родичів і друзів, її герої та героїні досягали свого невинного апогею, який не вимагав продовження.