Ніхто не стримував Сесилію, ніхто б особливо не бідкався, якби вона поїхала. І не апатія тримала її тут — вона часто відчувала неспокій, аж до роздратованості. Їй просто подобалося думати, що її не відпускають, що вона потрібна. Час від часу вона переконувала себе, що залишається заради Брайоні, чи щоб допомогти матері, чи тому, що це справді її останнє тривале перебування вдома і вона відбуде його до кінця. Правду кажучи, думка про те, щоб спакувати валізку й вирушити ранковим поїздом, не приваблювала її. Виїхати лиш для того, щоб виїхати. Байдикування вдома, набридле й зручне, було свого роду самопокаранням із присмаком задоволення — чи його очікування; якщо вона виїде, тут може статися щось погане або — що гірше — хороше, щось таке, чого вона не може дозволити собі пропустити. А ще тут був Робі, який дратував її своїм демонстративним прагненням триматися на відстані й своїми грандіозними планами, які він обговорював тільки з її батьком. Вони з Робі знали одне одного з семирічного віку, і її непокоїла та ніяковість, що виникає між ними в розмовах. І навіть гадаючи, що це переважно його вина — може, його диплом із відзнакою запаморочив йому голову? — вона вважала, що повинна з’ясувати це, перш ніж вирішить поїхати звідси.
Через відчинені вікна доходив слабкий запах коров’ячих кізяків, схожий на запах шкіри; він був тут завжди, за винятком найхолодніших днів, і помічали його лиш ті, хто приїздив. Робі відклав свій совок і випростався, щоб скрутити самокрутку, пережиток його членства в комуністичній партії — ще однієї примхи, що пішла в забуття разом із намірами зайнятися антропологією чи здійснити пішу подорож від Кале до Стамбула. А її цигарки були двома поверхами вище, у якійсь із численних кишень.
Вона пройшла кімнатою і всунула квіти у вазу. Та колись належала її дядькові Клему, чий похорон — чи перепоховання — в кінці війни вона пам’ятала достатньо добре: гарматний лафет, що в’їхав на сільський цвинтар, труна, вкрита полковим прапором, підняті в салюті шаблі, сурми над могилою і те, що найбільше запам’яталося п’ятирічній дівчинці, — як плакав її батько. Клем був його єдиним братом. Історія того, як він дістав цю вазу, була розказана в одному з останніх листів, написаних молодим лейтенантом додому. Він був офіцером зв’язку у французькому секторі й проводив спішну евакуацію маленького містечка на захід від Вердена, перш ніж почнеться його обстріл. Врятовано було близько п’ятдесяти жінок, дітей і старих людей. Пізніше мер та інші офіційні особи провели дядька Клема назад через місто в напівзруйнований музей. Вазу вийняли з розбитої скляної вітрини й на знак вдячності вручили дядькові. Про відмову не могло бути й мови, як би не було незручно воювати з майсенською порцеляною під пахвою. Місяць по тому ваза була залишена заради безпеки на якійсь фермі, і лейтенант Толліс убрід переходив річку під час повені, щоб забрати її, а опівночі повернувся тим же шляхом до свого підрозділу. В останні дні війни він був призначений у патрульну службу й віддав вазу на збереження приятелю. Вона довго мандрувала, поки не потрапила в штаб полку і була передана в дім Толлісів через кілька місяців після поховання дядька Клема.
Власне кажучи, не було ніякої необхідності укладати польові квіти букетом. У вазі вони розсипалися за власними законами симетрії, і було цілком ясно, що надто рівномірний розподіл ірисів і червоних примул знищить весь ефект. Кілька хвилин у неї пішло на те, щоб надати квітам природно-безладного вигляду. Займаючись цим, вона розмірковувала, чи не вийти їй до Робі. Тоді не треба буде бігти нагору. Проте їй було жарко і якось не по собі, хотілося перевірити, як вона виглядає, глянувши у велике дзеркало в позолоченій рамі, що висіло над каміном. Але якщо він обернеться — він курив, стоячи спиною до будинку, — то бачитиме все, що діється в кімнаті. Нарешті вона впоралася з квітами й відступила на кілька кроків. Тепер братів приятель, Пол Маршал, вважатиме, що квіти просто встромили у вазу з такою ж безтурботністю, з якою їх збирали. Вона розуміла, що безглуздо укладати квіти, поки немає води, але що зроблено — те зроблено, їй кортіло розворушити їх, і не все, що люди роблять, особливо на самоті, має бути логічним і правильним. Мама хоче, щоб у вітальні були квіти, і Сесилія з радістю робила це. За водою треба було йти на кухню. Однак Бетті була зайнята підготовкою до сьогоднішнього обіду і перебувала у войовничому настрої. Не тільки маленький хлопчик, Джексон там чи П’єро, боявся потрапити під гарячу руку — те саме стосувалося й покликаних із села помагачів. Навіть із вітальні можна було чути приглушені незадоволені вигуки й брязкіт каструль, які шваркали на плиту з неабиякою силою. Якщо Сесилія піде туди зараз, їй доведеться якось узгоджувати невиразні розпорядження матері з рішучим характером Бетті. Безумовно, краще буде вийти з дому й наповнити вазу водою з фонтана.