Катря подивилася на бабусю, намагаючись вгадати її думку. Та в її м’якому, лагідному погляді дівчина побачила підтримку.
– Усе буде добре, – сказала бабуся.
– Я згодна, – мовила Катря.
– Це теж добре, – протягнув батько. – Тепер щодо випускного вечора. Хотілося б, щоб ти, Катерино, була на ньому в сукні, вартій медалістки. Тому ми з матір’ю порадилися й вирішили замовити сукню для вечора твоїй хрещеній матері, маємо намір просити її, щоб привезла тобі найкращу сукню з Москви.
– Вона ж усе одно буде купувати своїй дочці сукню в столиці, – вставила мати.
– Мамо… Тату… – зніяковіла Катря. – Навіщо такі розтрати? Це ж не весілля…
– Ні, Катерино, – твердо сказав батько. – Ти в нас одна, і все життя ми працювали й працюємо задля тебе. Ти справдила наші сподівання, отримаєш золоту медаль лише ти із трьох випускних класів, а це вже щось та значить.
– А ми, – бабуся лагідно подивилася на онуку, – з дідусем дамо грошей на гарні білі лакові туфлі на високих підборах, щоб ти, Катрю, була на вечорі як королева.
– Вона й так у нас найгарніша в селі, – із захопленням сказав дід Орест і тут же, зрозумівши, що ляпнув не до ладу, додав: – На вечорі будеш найгарнішою!
– Дякую вам усім, – сказала Катря.
Щоки в неї від хвилювання стали рожевими, і вона, зрозумівши це, зовсім зніяковіла від такої уваги до себе, і то переводила погляд з одного дорогого їй обличчя на інше, то опускала очі донизу. – Я навіть не знаю, чим заслужила усе це…
– Вчися й надалі добре, – сказав батько. – Хто знання має, той і мур зламає.
За столом знов настала тиша, лише старий годинник на стіні відстукував своє звичне «Тік-так! Тік-так!».
– По правді сказати, – першою порушила тишу мати, – не хотілося б, Катрю, щоб ти так гнула спину в колгоспі, як твій батько, як я, як бабуся й дід Орест. Тобі потрібно вчитися, щоб мати роботу в теплі та фізично не тяжку. Подивися на нашу сусідку Поліну Лаврентіївну. Ходить завжди чисто вбрана, нігті нафарбовані, волосся вибілене, із завивкою – інтелігенція, що тут скажеш!
– І пня вбери, так покрасивішає, – пробурчав дід, бо недолюблював сусідку, а лише терпів її присутність поруч.
– Ну, не скажіть, тату, – не погодилася мати Катрі. – Ви бачили, які в неї руки? Хіба ж такі, як у мене?
Мати покрутила перед собою руками, демонструючи порепані пальці, сухі мозолі та шорстку поморщену шкіру: – А її білесенькі, м’якесенькі від кремів, пахучі.
– А що ж ті руки роблять?! – закипів дід. – Чи вони корів доять? Чи порпаються в городі?! Чи силос коли вигрібали? А можливо, коноплі мочили в болоті? Та Поросючка сама нічого не робить! Діти зі школи город посадять, прополють, викопають картоплю. Що їй ще робити?! Ходить пихата, ніс задерла так, що кочергою не дістанеш, і пнеться, як жаба на корч. Якби з неї всю штукатурку змити, то ви б побачили, що вона на чорта схожа!
– Тату, – дорікнула Марина, – досить вже вам! Ні з того ні з сього розійшлися, як не знаю хто.
– Так ти, Катерино, зрозуміла, куди мати хилить? – спитав батько, коли дід утихомирився.
– Звичайно, татку, – відповіла Катря. – Я обіцяю вам усім, що обов’язково закінчу інститут і буду працювати з дітьми. І зроблю це, як би мені тяжко не було і які б завади на моєму шляху не трапилися.
– Нехай тебе Боженька береже, – тихенько прошепотіла бабуся і нишком перехрестила онуку.
Коли Катря пізно ввечері стелила бабусі постіль, та підізвала її і, діставши зі своєї шафи гроші, простягла їх дівчині.
– Що це?
– Я давно збирала тобі гроші на золоті сережки, – сказала бабуся. – Хотіла подарувати на весілля, а потім подумала, що всі ми під Богом ходимо, і хтозна, як воно далі буде: чи доживу до весілля…
– Нічого не хочу більше чути! – Катря затулила вуха долонями.
Бабуся легенько торкнулася її руки й посміхнулася так лагідно, як вміла лише вона.
– Дурненька! Бери, не соромся, купи сережки та носи із задоволенням. Можливо, частіше будеш мене згадувати.
– Бабусю, – розчулилася Катря й обняла стареньку за худенькі плечі. – Ти в мене найкраща у світі!
– Тут грошей вистачить ще й на трусики та ліфчик під нове платтячко, щоб усе було гарне і новеньке.
– Спасибі тобі, – Катря поцілувала бабусю в щоку.
– Так у нас уже жених є? – хитро примружилась та. – Чи то мені, старій, зраджують підсліпуваті очі?
– Є! Ну то й що?
– А те, що гівно в тебе, а не жених, – сказав дідусь, який якраз зайшов до кімнати й почув останні слова розмови.
– Тому він поганий, що син Поліни Лаврентіївни? – посміхнулася Катря.