– Лише сьогодні?
– Ні, ти завжди гарна, але сьогодні – ти найгарніша.
– Тут? У школі?
– Так.
– Лише в школі? – спитала Катря й застигла в чеканні.
Федько обняв її, заглянув у вічі.
– У всьому світі ти найкраща, – прошепотів він.
Катря відчула його подих зовсім близько, і її серце шалено закалатало в грудях. Її губи торкнулися Федькових спочатку несміливо, потім сміливіше, ті мали приємний присмак лісових суниць, потім жадібно, гаряче.
– Я кохаю тебе, – прошепотів Федір.
Вона відповіла поцілунком.
– Повтори, – прошепотіла Катря, затамувавши подих.
– Кохаю, кохаю тебе, до нестями кохаю, – покриваючи поцілунками палаючі щоки, оксамитову шию, гарячі губи, шепотів він.
– Люблю, люблю тебе, – прошепотіла Катря. – Єдиний мій, я кохаю тебе.
– Завтра мої батьки поїдуть у справах до міста, там заночують. Прийдеш до мене ввечері? – шепотів Федько, пестячи дівчину. – У мене є касети із записами Пугачової і Леонтьєва. Прийдеш?
– Не знаю.
– Приходь. Послухаємо музику. Ти любиш Пугачову?
– Я люблю тільки тебе…
Коли закохані повернулися до зали, де гриміла музика, що долинала з касетного магнітофона «Маяк», який стояв на старому стільці, то всі вже танцювали, окрім Романа. Він стояв і про щось розмовляв з учителькою математики, що була їх класним керівником протягом останніх кількох років. Тут оголосили білий танець, і Катерина пішла прямісінько до Романа. Їй стало шкода свого старого вірного друга, і вона потягла його за руку на середину зали. Очі Романа засвітилися радістю й вдячністю, коли він тремтячими пальцями торкнувся красуні-подруги в танці.
– Ну що, Ромчику? Скоро розлетимося?
– Усе одно будемо бачитися. Я буду часто приїжджати, бо мати залишається сама, без помочі.
– Будеш теслярем?
– Так. Як мій батько. Дерево я люблю, відчуваю його. Думаю, що не помилився з вибором професії.
Катря дивилася на його світле волосся, і їй чомусь дуже закортіло торкнутися його й відчути, яке воно на дотик. Вона дуже добре знала, яке волосся у Федька. У нього воно було цупке, ніби дротина, а в Ромка… Танець швидко закінчився, і Катря не втрималася, простягнула руку, потріпала його чуба.
– Ну, бувай, Ромчику, – кинула наостанок.
Волосся в нього було м’яке та ніжне, як його погляд…
Катря вийшла у двір після вечері, коли небо вже було всіяне міріадами зірок. Десь у садку, де темною величезною парасолькою височіла старезна яблуня, весело тьохкав соловейко, розважаючи співом подругу, та у траві лускотів коник. Серце несамовито калатало в грудях, коли дівчина тихенько, щоб не скрипіла, відчинила хвіртку й непомітно вислизнула на вулицю. Федько вже чекав її, сидячи на лавці, та лускав соняшникове насіння.
– Добрий вечір, – тихо сказала Катря, сідаючи поруч.
– Привіт.
– Як чудово!
– Так. Дуже гарно.
Федір обійняв Катрю за плечі, ніжно пригорнув до себе. Його великі м’які долоні торкнулися її оголених рук, викликаючи вир незнайомих почуттів. Дівчина схилила голову на його плече й замріяно сказала:
– Ось так би завжди бути поруч із тобою.
– Ми будемо разом, Катрю.
– Завжди?
– Завжди. Ти розумієш, що ми створені один для одного?
– Сподіваюсь, що так, – майже пошепки відповіла вона й ще щільніше пригорнулася до хлопця.
– Пішли до мене. Батьків немає вдома, то послухаємо музику, – запропонував Федько.
– А може, тут посидимо? Така тиха чарівна ніч…
– Катрю, – невдоволено сказав хлопець, – наслухатися солов’їних пісень можна будь-коли, а побути вдома без батьків, послухати музику та подивитися телевізор удвох… Така нагода трапляється не кожного дня.
– Тоді давай сходимо до річки! Вночі вона зовсім інша, ніж удень. Кажуть, що можна навіть побачити русалку, яка виходить із води й сушить своє довге волосся під місячним сяйвом.
– Катрю! – дорікнув Федір. – Не будь дитиною й не живи у світі казок. Поверни своє прекрасне обличчя до реального життя. І взагалі, дитинство для нас уже скінчилося, а ти все ще живеш десь там, де русалки і відьми, яких взагалі в природі не існує.
– А мені здається, що щось, незвідане людиною, все ще залишилося.
– Цими казками тебе дід годує?
Катря образилася й невдоволено відсунулася від Федька.
– До чого тут мій дід?! Я свій розум маю!
– Своїм сприйняттям світу ти мене, вибач, іноді так дратуєш! – Він помовчав, деякий час посидів набундючений, а потім знову обійняв Катрю за плечі й торкнувся губами її шиї. – Не сварімося. Добре?