– Ми й не сварилися, – посміхнулася дівчина, вмить забувши недавню образу.
– Тоді йдемо до мене?
Катрі не дуже хотілося йти до Федора о такій пізній годині, але й сперечатися не могла. Вона підвелася й довірливо простягла йому руку.
Усе було як уві сні. Спочатку Катря бісилася, як дитина, витанцьовуючи під музику бітлів, потім вони танцювали повільний танець, і їх тіла були надто близько одне від одного, так що здавалося, ніби в грудях чути шалене калатання сердець. Потім Федір загасив світло, залишивши включеною лише світломузику, яку змайстрував власноруч. Під мерехтіння різнокольорових вогників вони забули про танець і дарували один одному палкі поцілунки. В якийсь час Катря відчула, що задихається від жару поцілунків, її тіло палало, і вона завмерла на мить, чекаючи заповітних слів.
– Я тебе кохаю, – передбачаючи її бажання, прошепотів Федько, і Катря підставила йому свої тремтячі губи для поцілунку.
Безмежна радість і ніжність охопили всю її душу, залили серце, і всередині у неї все затріпотіло й розкрилося назустріч любові. Катря не встигла отямитися, як зрозуміла, що опинилася на дивані з Федьком. Його руки ніжно та легенько торкнулися шиї, грудей, змушуючи тремтіти кожну клітинку її тіла. Вона ніжно подивилася на коханого й прикрила очі, бо відчула, як його руки стали більш владними, знімаючи з неї одяг. Катря хотіла сказати «ні», але приступ душевного збудження не дав їй цього зробити. Нестерпно захотілося стрімко летіти назустріч новому й незвіданому, і вона втратила зв’язок із реальністю, коли почала тремтячими пальцями поспіхом розстібати неслухняні ґудзики Федькової сорочки. Світ перестав існувати, він принишк і завмер, бо Катря хотіла лише одного: відчувати хлопцеві руки на своєму тілі та цілувати до безмежності його уста, що пахли стиглою суницею.
– Ти пахнеш конвалією, – гаряче прошепотів Федір, цілуючи напружені груди дівчини. – Ти це знала?
– Ні, – прошепотіла вона у відповідь. – Я кохаю тебе…
Останні її думки розчинилися в лаві пристрасті, розтеклися по тілу, жар якого змішався з його жаром. Катря відчула, як нестерпне блаженство переповнило її до краю, і потягнулася до Федька. Вона встигла коротко скрикнути, але його губи враз покрили її крик. Їхні тіла й душі сплелися в одне ціле, понеслись у вирі пристрасті кудись вгору, далеко-далеко, туди, де живуть зорі…
Коли Катря далеко за північ нишком поверталася додому, то чи їй здалося, чи насправді біля огорожі сусіда справа хтось стояв і палив цигарку.
Так уже трапилося, що всі однокласники Катрі виїхали із села на навчання, окрім неї. Як і було заплановано, вона вступила до педінституту на заочне відділення й пішла працювати вихователькою в дитсадок.
Дівчина з нетерпінням чекала вихідних, коли приїжджали в село її подруги й друзі. Ольга бувала тут рідко – раз на місяць. Кожного тижня приїжджав до матері Роман, а Федько – два рази на місяць. Коли не було Федора, то Катря по суботах і неділях ходила з Романом до сільського клубу в кіно й на танці. Разом вони поверталися додому й ще довго сиділи на лавочці біля двору дівчини, згадуючи дитинство та їхні пригоди. Роман мріяв про той час, коли закінчить навчання й зможе піти на роботу.
– Відремонтую для мами хату, – розмірковував він. – Перекрию дах новим шифером, добудую велику веранду, підремонтую фундамент. А ще в садку збудую альтанку з дерева, пофарбую в яскраві кольори, а навкруги насаджу багато винограду, щоб заплівся навколо й утворив суцільне шатро.
– Буде дуже гарно, – погоджувалася Катря.
– А ще огорожу нову треба зробити, – мрійливо говорив Роман, – але це вже, мабуть, залишу на потім.
– Чому?
– Бо піду до армії.
– А як же тьотя Валя буде сама?
– Чому сама? Ти ж будеш навідуватися?
– Звичайно! – відповіла Катря, не помічаючи безмежної ніжності в погляді хлопця.
Коли ж приїжджав Федір, то друзі втрьох, як і в дитинстві, йшли до клубу й разом усі поверталися. Дійшовши до воріт Катрі, Роман на мить затримувався, поспіхом висмалював цигарку і швидко йшов додому. І тоді закохані шукали місце, де можна було залишитися наодинці. Лише зорі та таємничий місяць були свідками їх палкого кохання…
Осінь тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року видалася мрячною та похмурою. Майже кожного дня густі тумани застилали село, верби, білою пеленою надовго зависали над річкою так, що навіть лісу не було видно, і неясні обриси хат ледь виділялися у мряці.