– Навіть у хустці.
– І в калошах?
– Так. І в калошах.
– І ніколи не розлюбиш, чим би я не пахла?
– Катрю, ну ти й дурненька, – розсміявся Федір. – Хочеш цукерку?
– Хочу. Бо я ще й не снідала.
– Федько дістав із кишені цукерку з написом «Кара-Кум», розгорнув обгортку, кинув її в річку. Темні, невдоволені води одразу ж підхопили її й кудись за течією понесли. Він поклав цукерку до рота дівчини й сказав:
– Ти зараз схожа на голодне горобеня.
– Спасибі, що не на ворону.
– Може, підемо додому? Ти голодна, і холодно тут, сиро й мрячно.
– Ходімо. Тільки підемо вже по дорозі, а не через городи.
Вони пройшли кілька кроків, і Катрю зненацька знудило.
– Відвернися! – закричала вона й чомусь виблювала.
– Що з тобою? – сполохано спитав хлопець. – Чи отруїлася чим?
– Не знаю, – знизала плечима. – Ніколи такого ще не було.
Удома, коли вона з’їла тарілку борщу з індичатиною, її знову знудило й вирвало. І тут вдарила Катрі в голову здогадка, від якої зашуміло у вухах і несамовито закалатало в грудях серце. «Я вагітна», – подумала злякано. Вона лягла в ліжко й до вечірнього доїння не вставала, думаючи про щось своє. А за два тижні Катря вже напевно знала, що завагітніла. Федько від такої новини спочатку розгубився, а потім сказав, що треба готуватися до весілля, хоча планував оженитися після закінчення інституту. Закохані домовилися, що кожен із них про весілля, яке мало відбутися, сповістять спочатку кожен своїм батькам.
Хоча в механізаторів колгоспу роботи вистачало у всі пори року, але восени день короткий, надворі темніє дуже рано, і батько повертався непізно. Коли вся родина зібралася за круглий стіл на багату на смачні страви вечерю, Катря сказала:
– У мене є для вас новина.
Усі завмерли з напіввідкритими ротами.
– Я виходжу заміж. За Федька, – повідомила вона, недовго тримаючи в напруженні рідних.
– Як? – не втримався дід. – Так рано? Ти ж іще дитина!
– Мені вісімнадцять років, – сказала Катря, і її обличчя торкнулася ледь помітна посмішка. – Не така вже й маленька, як вам здається.
– Куди, доню, ти поспішаєш? – чомусь схлипнула мати й утерла очі кінчиком хустки.
– Гм, – відкашлявся батько. – Це вже остаточне рішення?
– Так! – впевнено відповіла Катря.
– Може, ти б, доню, ще погуляла? – спитала мати. – Тобі ще стільки вчитися, і Федькові теж.
– Ми так вирішили!
– Твій вибір, Катерино, – підбив підсумок батько. – Ми можемо лише сказати тобі нашу думку, а вибір робити маєш лише ти. Якщо ви вирішили так, то будемо готуватися до весілля.
– Ти кохаєш його? – спитала бабуся.
– Дуже! Я дуже його кохаю! – палко відповіла Катря й додала: – І він мене також! – сказала й зашарілася.
– А до весни зачекати не маєте наміру? – спитала бабуся.
– Кохання не може так довго чекати, – відповіла Катря, уникаючи зайвих питань. – Так можна мені вважати, що ви всі не проти?
– Я не маю права тобі щось забороняти, – сказав батько. – Мені здається, що Федько непоганий хлопець. Тим більше, що ви виросли разом, добре знаєте один одного.
– Я теж, звичайно, не проти, – сказала мати якось сумно. – Але хотілося б, щоб у дівках ще походила хоча б з рік.
– Головне, щоб ви кохали один одного, – сказала бабуся.
– Я, звичайно, не маю права Катрі щось заборонити, – сказав невдоволений дід. – Але свою думку все-таки скажу.
– Кажи, діду, – посміхнулася вона.
– Я дійсно недолюблюю сусідку Поліну Лаврентіївну, бо вона пихата й нещира, а сусід наш Іван Максимович – найперший у колгоспі крадій.
– Тихіше ти, – шарпнула його за рукав дружина. – Ще хтось почує.
– Нехай чують, не при Сталіні живемо! – обурився дід. – У країні демократія і свобода слова, то ж не перебивайте мене. А якщо мати хитра, як лисиця, а батько – головний грабіжник колгоспу, то й дитина в них буде поганою людиною. Я не знаю, що лихого зробив Федько, але душею, – дід постукав сухим кулачком себе в груди, – серцем відчуваю, що він лихий, нещирий. Хоч убийте мене, хоч заріжте – негарний цей Федько, і все! Відчуваю це, знаю навіть, але чому – не можу пояснити.
– Тому що прізвище було Поросюк? – весело спитала Катря, щоб якось заспокоїти його.
– Він був, є і буде Поросюком! До речі, яке прізвище ти собі візьмеш, Катрю? – схаменувся дід і аж підхопився з місця.
Така реакція в нього була тому, що він дуже пишався своїм прізвищем – Гутник. Коли його дочка Марина виходила заміж, то він мало не на колінах благав майбутнього зятя залишити їй дівоче прізвище. Чоловік, щоб догодити тестеві, дав згоду, і мати, і Катерина носили прізвище Гутник.