– Її син і досі живе на Сахаліні? – спитала Марина.
– Так. Дослужився вже до мічмана корабля! Кожного року у відпустку приїздить до матері з дружиною та дітьми. Їх у нього двоє: хлопчик і дівчинка – близнята.
– А де ж Марічка бере хліб, продукти й все необхідне? – запитала Катря.
– Її хрещениця Орися працює у Великому Майдані поштаркою. Вона й листи носить Марічці, і грошові перекази від сина й заодно купує щось із продуктів. Приходить Орися до Марічки раз на тиждень, та то не біда. Марічка не самотня. У неї завжди бувають люди.
– Чому? – нетерпляче спитала Катря.
Їй хотілося побільше дізнатися про незнайому родичку, яка живе далеко від цивілізації, загублена десь високо в горах, у хащах старезних лісів.
– Вона лікує людей травами. Збирати їх – ціла наука! Одні треба збирати рано-вранці, поки не спали роси та не зійшло сонце, інші – вдень. Є такі трави, що можна збирати лише один день на рік, на Йвана Купала, та й то лише опівночі. Деякі люди її побоюються, кажуть, що вона відьма, але то брехня. Марічка виліковує навіть тих, від кого відмовилися лікарі.
– Справді?! – вихопилося в Катрі.
– Чиста правда! А ще в неї відкрився дар яснобачення.
– Ну, це вже ви, Оресте Мироновичу, загнули! – скептично посміхнувся зять.
– Не мені й не вам судити, – образився дід. – Якщо б це була брехня, то до її хати й стежка поросла б травою. А так люди йдуть і йдуть, навіть здалеку приїжджають. Кого не лікує сестра, то радить, що треба зробити, куди звернутися. А грошей за це ні з кого не бере, каже, що це дар Божий.
– Задарма, виходить, допомагає? – з недовірою запитав зять.
– Добрі люди самі віддячують чим можуть. Хтось грошенят трішки біля образів залишить, хтось харчі принесе, а хто нічого не має, той подяку залишає.
Катрі дуже закортіло запитати діда, чи Марічка щось сказала про неї, Федька та Сергійка, але стрималася. «Дід, напевне, про мене запитував», – подумала вона та вирішила, – запитаю в нього, коли будемо наодинці.
Жінка вклала Сергійка спати й майнула в батьківську хату.
– Діду, ти ще не спиш? – спитала тихенько, прочинивши двері.
– Заходь, Катрю, заходь, – запросив дідусь. – Я знав, що ти обов’язково прийдеш.
– Звідки ти міг знати?
– Здогадався. Ну що, дзиґо, зізнавайся, що треба?
– Діду, – Катря зам’ялася. – А ти… ти в Марічки про мене не запитував?
– Хм, – посміхнуся дід. – Лисиця і все! Прийшла, бо знала, що запитував. Чи не так?
– Розкажи. Будь ласка.
– А якщо я щось погане дізнався?
– Тоді я скажу, що все її ясновидіння – маячня.
– А якщо добре, то, виходить, правда?
– Еге ж.
– Марічка суворо наказала не покидати рідне подвір’я та домівку.
– Ото й усе? – розчаровано протягла Катря.
– Бо доки ти будеш тут, рідна земля даватиме тобі життєву силу й оберігатиме тебе й твого сина від біди.
– Діду, я чую це від дня свого народження.
– Переказую те, що мені веліли.
– А новенького нічого не дізнався?
– Наприклад?
– У нас із Федьком усе буде добре?
– Не запитував. Але скажу тобі одне: якщо Марічка наказала щось робити, то так і роби. Недаремно ж люди до неї вгору дряпаються по стежині. Йдуть і хворі, і зовсім каліки, і зневірені в житті.
– Спасибі, діду, – сказала Катря і, невдоволено закопиливши губи, вийшла з кімнати.
Цієї ночі їй чомусь не спалося. Здається, усе йшло в неї добре. Усе, та не все. Сергійко – її радість, її гордість і любов – зростав майже без батька. Федір закінчив навчання в інституті й вже рік працював. Його батьки купили квартиру в місті, і Федір почав приїжджати додому на своїй «Волзі» все рідше й рідше. Спочатку він посилався на те, що багато роботи, тепер почав робити кар’єру, і часу на сім’ю залишалося менше і менше. Він вже стомився вмовляти Катрю переїхати до міста, щоби бути разом, і в останні їхні зустрічі вже не заводив мови про переїзд. Катря на початку сімейного життя ще плекала надію на те, що Федір після навчання повернеться в село, і вони будуть разом щодня. Але ця надія танула щоразу після їхньої розмови, що доходила навіть до сварки. Іноді вона вже ладна була покинути все й поїхати за ним до ненависного міста, яке втомлювало й дратувало її навіть за час сесій. Потім їй вирішальний крок не давала зробити природна впертість. «Якщо Федір мене кохає, то піде мені на поступку й переїде сюди», – розмірковувала Катря. Але час минав, а цього не сталося. І коли вона помітила, що їх трирічний син став сахатися рідного батька, як чужого дядька, а Федір поспішав спочатку до батьків, а потім вже до неї, душа її забила на сполох. Катря відчула, що її чоловік непомітно, поступово віддаляється від неї та сина. Тоді вона вирішила: скласти останню навчальну сесію, захистити диплом і їхати до міста. «Можливо, коли ми будемо поруч із Федором, то швидше вдасться вмовити його повернутися в село, – розмірковувала Катря. – Треба йому показати, що синові там недобре, що краще жити у своїй хаті, гуляти на подвір’ї, коли захочеш, вдихати свіжість річки, а не міський пил та дим із заводських труб».