Так вона задумала, але сталося інакше. Катрі потрібно було їхати на навчання, і вона чекала чоловіка, що повинен був приїхати. Вона вилизала в хаті все до останньої пилинки, спекла торт, зварила борщ із квасолею, що так любив Федько, але він чомусь не приїхав. Катря з полегшенням зітхнула. У цьому була деяка вигода. У крайньому разі неприємна розмова з батьками про ненависний переїзд відкладалася мінімум ще на тридцять днів, а це вже не так і мало.
Катря поверталася в село з новеньким, що ще мав запах свіжої фарби, дипломом та з гарним настроєм. Вона дуже сумувала за своїм чорнооким янголятком упродовж цілого місяця, і її серце наповнилося зворушливою ніжністю та любов’ю, коли відчула під ногами стежку рідного села, яка ніби раділа її поверненню та на радощах співала. Батьківщина зустріла її приємним серпневим днем. Осінь ще не торкнулась дерев, і зелень садків та лісів ніби злилася із синню неба під лагідним промінням сонця. Десь чулося самотнє цюкання сокири, біля річки ґелґотіли невгамовні гуси, обабіч стежки розкинув широке листя лопушняк – усе було тут до болю рідне й близьке, не те що сморід розпечених та нагрітих до жару асфальтованих доріг та пилу. Із солодкими, щемкими почуттями Катря поспішала додому, де чекав її син, рідний будинок та знайомий тінявий садочок зі старезною грушею під вікном.
У дворі вона побачила дідуся. Він зустрів її з посмішкою на обличчі й сумом в очах.
– Діду, що трапилося? – швидко спитала Катря, відчуваючи щось недобре, і серце її завмерло в очікуванні.
– А! – дідусь розпачливо махнув рукою. – Варя впала з ґанку.
– І що?!
– Зламала шийку стегна. Тепер знову прикута до ліжка.
– Як же могло таке трапитися?
– Посковзнулася на східцях і впала. Тепер маємо халепу.
– А де Сергійко?
– Пішов із твоєю матір’ю до магазину. Треба ж на талони отримати крупи та цукру, а в тому магазині анічогісінько немає. І вчора ходили, день даремно пропав, і позавчора, і сьогодні пішли. Люди на сонці день пропечуться, а товар не завозять. Доводиться знову йти під магазином стирчати. Цього року ягід багато, груші та яблука вродили як ніколи, а цукру на місяць по півтора кілограма на людину дають. Як тепер жити будемо? Чи у вас в інституті нічого не знають?
– А хто його знає, – знизала плечима Катря. – Якось та будемо жити. Піду з бабусею привітаюся.
Бабуся мала не найкращий вигляд. Обличчя в неї стало якимось жовтим, безкровним, губи мали синюшний відтінок. Коли вона побачила у дверях онуку, то аж заясніла від добродушної посмішки.
– Дитинко моя, – простягла назустріч сухенькі руки.
– Бабусю, рідненька, – не сказала, проспівала Катря, підбігла до ліжка, поцілувала її в м’яку щоку. – Як же так?
На обличчі бабусі відбилася щира прикрість.
– Не знаю як, сама не знаю, – зітхнула вона. – Тепер нашій матері полегшало: то плювала на груди, а тепер плює на бороду.
– Ти в мене молодець – усе жартуєш.
– Доповідай, Катрю, диплом привезла?
– Звичайно. А як же інакше.
– Тепер, значить, ти в нас учителька.
– Яка там учителька?! Учнів із двох шкіл в одну зіпхали, – зітхнула Катря. – Тепер не знаю, коли вивільниться місце. Дитсадок хоча б ще не закрили?
– Поки що ні. Але заходив нас навідати Іван Максимович, то сказав, що лише до першого вересня буде працювати.
– Отакої! І що далі? Його закриють назавжди?
– Не знаю. Сусід лише сказав, що на приміщення дитсадка вже знайшовся покупець, тому й продають.
– Так. Групи в дитсадку напівпорожні, дітей усе менше і менше.
– Не переймайся. Якось проживемо.
– Тепер у мене немає роботи, – задумливо та сумно сказала Катря.
– Не лише ти така. Як послухаєш новини, то лячно жити стає. Заводи, фабрики, школи – усе закривається. Країна ніби повільно вмирає.
– Нічого, бабусю. Ми, українці, народ живучий, усе терпляче витримаємо й будемо жити далі.
– І Орест так вважає. Каже, що якщо війну пережили, то зараз виживемо.