А голос чарівний, сильний, розливається понад водами Сейму так, що навкруги його чути.
Німці спочатку сміялися, навіть камінці жбурляли у воду, а дівчина все співає та так уже витягує пісню, що навіть вони ржати перестали та й заслухалися. А вона перевезла мене через річку, сховала до вечора в кущах, а тоді, як впала темна ніч, відвела до свого хліва, сховала на горищі, нагодувала. Ось так я й познайомився з твоєю бабусею.
Дідусь посміхнувся, провів долонею по худенькому плечі дружини.
– І ти одразу закохався? – спитала Катря.
– Не знаю, як ви це зараз називаєте…
– Кохання з першого погляду, – серйозно вставила дівчинка.
– Можливо. Знаю лише одне: запала мені в душу світлокоса дівчина із Сумщини. Та так надовго, що не зміг її забути, а всі красуні карпатські, що подобалися мені раніше, стали здаватися вже не такими гарними.
– А таке буває, що спочатку здається людина тобі гарною, а наступного дня вже не дуже? – зовсім по-дорослому запитала Катря.
– А чому ж ні? Буває. Я знайшов Варвару, коли ще раз ішов із завдання з Донбасу. Виявилося, вона мене теж чекала.
– І ви одружилися?
– Ні, Катрю, не одразу. Довелося нам зустрітися ще й у сорок четвертому році. А в сорок п’ятому, коли скінчилася війна, я приїхав до села, а моя Варвара вже мала ось-ось народити дитину, твою матір. Тоді ми одружилися, згодом збудували собі хату, та й покинув я рідні гори заради цієї красуні.
– Яка там красуня, – махнула рукою бабуся. – Ти б, Катрю, бачила, яких красунь у них гори виплекали. Кров із молоком, а не дівки! Сама бачила, коли їздили туди в гості.
– Дідусю, а як же ти зміг розлучитися з горами? Ти їх так любиш!
– Після війни, щоб не потрапити за ґрати, я приїхав до Варі, а вона вагітна, народжувати треба, а ніде. Хата батьківська згоріла, так жили вони в землянці. Куди їхати? Треба було йти працювати, щоб якусь хатинку збудувати та десь жити жінці з дитиною. Ось і залишився. Спочатку на деякий час, а потім назавжди. Східне Полісся також гарне. Чи не так, Катрю?
– Мені тут подобається.
– Це добре. Бо ти ж пам’ятаєш, що повинна жити там, де народилася?
– Діду! – махнула рукою. – Ти до цього часу віриш у цю казку?
– Бо то є правда. Чиста правда.
– Нехай буде так, – неохоче згодилася Катря, щоб лише не хвилювати його.
– От не віриш мені, – з розпачем сказав дід. – А згадай-но, що Богородиця сказала, так і збулося. Дітей мати народжувала кожні дев’ять років. Було таке?
– Збіг.
– Троє дітей народила, як і говорила Пресвята. Так чи ні?
– Теж простий збіг.
– А Даринка? Забула про неї?
– То був нещасний випадок, – не здавалася Катруся.
– Ні, то було пророцтво. Даринка залишила батьківську оселю, коли вийшла заміж. І смерть її була не випадковою. Подумай сама, як може вагітна жінка, спускаючись у льох по драбині, так зачепитися ногою, що зависнути на ній догори дриґом? Так і висіла бідолашна, доки й сама не загибла, і дитина в ній не померла.
– Горе та й тільки, – зітхнула бабуся. – Треба ж було такому статися!
– А жила б вона вдома… – почав дід.
– Діду! – перебила його Катря. – Досить уже! Усі ми чули твої розповіді сто разів. Давай не будемо про сумне. Зізнайтеся краще, коли ви вперше поцілувалися?
– Отакої! – бабуся вдарила себе долонями по колінах. – Та чи наша Катря зовсім дорослою стала?
– Коліться по-хорошому, бо все одно випитаю, – знову з’явилися хитрі блискітки в очах онуки.
– Коли в сараї мене ховала від німців, тоді я поцілував Варю вперше, – зізнався дід.
– У щоку чи в губи?
– Спочатку, звичайно, у щоку.
– Мене теж у щоку поцілував один хлопець.
– Це ж треба! І не інакше як хтось із наших сусідів, – сказав дід. – Або сусід зліва, Федько, або справа, Роман. Тепер ти колися, Катерино, зізнавайся, хто? Не інакше як Роман.
– Не вгадав, діду, – сміється Катря, – Федько, а не Роман.